Великий день інків - Юрій Дмитрович Бедзік

І Олесь, не втримавшись, закричав на повний голос:

— Як чудово!

Індіянин теж посміхнувся і, ніби підлещений захопленням свого нового друга, мовив протяжно:

— Чу-до-во!

Олесь глянув на червоношкірого. Той уже доїв коржа і з пожадливістю голодної людини висипав з долоні в рот останні крихти.

Олесь поліз під подушку і витяг звідти невеличкий шматок риби.

— Бери, — простягнув він юнакові.

Тубілець ковтнув слину, озирнувся на всі боки, ніби хотів пересвідчитись, чи ніхто не стежить за ним, й обережно взяв рибу.

Але природна сором’язливість змусила його опустити шматок донизу.

— Тумаяуа не хоче їсти, — ніяково промовив він. — Тумаяуа віддасть рибу білолицьому братові.

Олесь із захопленням винахідника, який домігся нарешті бажаного ефекту в своєму механізмі, закричав:

— Тумаяуа! Ха-ха-ха! Тебе звати Тумаяуа! А мене — Олесь! — Він схопив розгубленого туземця за плечі й радісно підскочив. — Ти — Тумаяуа, а я — Олесь. Тумаяуа! Тумаяуа!

Індіянин посміхнувся. Те, що він виказав своє ім’я і цим порушив священну заповідь свого племені, мабуть, вже не турбувало його.

До індіянина підійшов Крутояр.

— Послухай, Тумаяуа, — промовив він обережно. — Ти будеш нашим другом, ми будемо твоїми друзями. Хочеш?

Тубілець випростався і підняв гордовито голову. Чорне волосся рівними пасмами спадало йому на плечі. Очі його світилися привітністю й добротою. Але свою дружбу він оддавав білим естрангейро як великий дар. І їхню дружбу приймав як рівний. У виструнченій позі його, в соколиному погляді темних очей світилось неприховане почуття самоповаги.

— Я буду вашим другом! — промовив він твердо, ніби виносив комусь суворий вирок.

Приклав до грудей обидві руки і швидко опустив їх донизу.

Знову пішов дощ. Від грімниці стогнало небо. Висока пальма на березі гнулась до води, наче оплакувала свою самотність.

І тоді серед монотонного шемрання крапель мандрівники почули голос капітана Пабло. Він ніби линув з густих джунглів.

— Пожежа! На “Віргінії” пожежа!

Всі збіглися до капітана. Він стояв украй розгублений. З його капелюха стікали дощові патьоки. Пабло безперестанку хрестився.

— Гляньте, сеньйори. Хай захистить мене свята діва Аточська — вийшов я на ніс, коли це щось як бабахне на тій клятій “Віргінії”- і дим з трюму. Гей, Сильвестре! Швидше відчалюй!

З “Віргінії” й справді валив дим. Очевидно, всередині суденця шаленіла пожежа.

Страх наддав Пабло рішучості. Він прожогом кинувся в рубку й наліг на стерно.

Дощ розсікав дим, шматував його, притискав до води. Зрідка руді пасма напливали на “Голіаф”, і тоді здавалося, що пожежа вже перекинулася на його палубу.

Сильвестр стояв біля правого борту й підбирав линву.

“Голіаф” почав обережно, заднім ходом відпливати на середину ріки, лишаючи біля берега палаюче судно. Зустрівшись на одну нїч, кораблі розлучалися навіки. Поволі даленіла, зменшувалась “Віргінія”. Димові стяги над кею танули за густим серпанком дощу.

Зненацька пролунав крик Василя Івановича:

— Олесь!.. Де подівся Олесь?.. Його немає! Його немає!..

Його й справді не було на борту “Голіафа”. А де він був у цю моторошно страшну ніч, коли палахкотіла пожежа, коли охоплений вогнем остов “Віргінії” поступово віддалявся і віддалявся, він, Олесь Крутояр, не міг би сказати й сам. У нього перед очима стояв морок, у роті був кляп, руки й ноги зв’язані линвою, і він, власне, був уже й не він, бо не міг ні стояти, ні йти, ні рятуватись.

Усе скоїлося на чорній палубі “Віргінії” в ту мить, коли спалахнула пожежа. Олесь був там. З дурної примхи. Скажіть, нащо людина іноді чинить дивні речі, за які потім доводиться гірко розплачуватися? Навіщо Олесь у таку неймовірну ніч вирішив перебратися знову на “Віргінію” (це ще до пожежі) і нишпорив там по всіх закутках? Якби ж про це знав його батько! Він не сказав нікому ні словечка, він не відкрився навіть своєму вірному другові Іллі Самсонову, а ось просто так узяв і поліз на “Віргінію”.

Бо там він загубив свій прекрасний електричний ліхтарик, свою гордість і славу, ліхтарик, яким пишався перед усім класом. Такого не було навіть у Вовки Стрижака, батьки якого нещодавно повернулися зі Сполучених Штатів і навезли йому всіляких дивовижних речей. А тут раптом зникає ліхтарик. Точно ж був у руках, коли всі гуртом рушили туди, на ту руїну. Капітан Пабло світив великим корабельним ліхтарем, ніс його, як сонце, над головою, всім вказував дорогу до каюти, де вони надибали нещасну жінку з простреленими грудьми. Олесь же підсвічував своїм маленьким кишеньковим, бив світловим променем, як шпагою, пронизував темряву до найтемніших закамарків. Потім знайшли нещасну сеньйору, потім було багато галасу, біганини, усіляких наказів, хтось плакав, хтось лаявся, і тут ліхтарик зник!

То як же він мав повестися? Ні, Олесь був не з лякливих і тривожити батька не збирався. Пішов туди сам, обережно перебрався через одні поручні, далі через другі, відтак шмигнув у коридор, спустився в трюмне приміщення. Весь час присвічував собі сірником, черкав і черкав об коробок, проклинав усе на світі. Шукав, шукав, здається, вже побачив його в кутку… Ось тільки нагнутися і взяти.

Але раптом чиясь дужа рука схопила його ззаду,! спітніла долоня затулила йому рота. Він ледь не задихнувся. Кричати? Дихати було нічим, він навіть не злякався спершу, подумав, що це, мабуть, Самсонов, милий Ілько, жартує з ним. Хотів хвицнути його ногою, щоб покинув такі жарти. Та яке ж хвицання? Він збагнув, що це не жарт, що сталося щось страшне.

Міцний чолов’яга згріб його своїми ручищами і поніс у темряві кудись на берег. Там