Великий день інків - Юрій Дмитрович Бедзік
— Звідки ти знаєш? — вигукнув доктор Коельо і схопив сина за плечі. — Кажи, ти щось знаєш? Ти знаєш, що вона була на “Віргінії”?
Орнандо безсило впав на стілець.
— Люди з селища Гаук’ялі бачили, як Ганкаур переправлявся на своїх пірогах у заводь Білого Сокола і звідти напав… — Хлопцеві бракувало сил. Він сперся головою на руку, але раптом, немов прокинувшись од сну, заговорив швидко й схвильовано: — З ними було кілька поліцаїв і сам комісар Себастьян Олів’єро. Коли вони знову посідали в свої човни, судно втратило керування і попливло вниз за водою. Капітана примусили сісти у пірогу разом з індіянами. Потім суденце прибило до берега. Потім…
— Що потім? — на маленькому висушеному обличчі доктора Коельо проступили краплини поту. — Кажи, що було потім?
- “Віргінія” стояла до ранку біля берега, — зібравшися з думками, заговорив юнак. — До неї підійшла ланчія… На “Віргінії” почалася пожежа, і тоді ланчія відчалила й пішла проти течії. “Віргінії” більше нема. Вона згоріла…
Запала тиша, довга гнітюча тиша. Чути було, як настирливо б’ється в скло мошка.
“Ернестіна… Моя Ернестіна…” — раз по раз повторював доктор, повторював тупо, механічно, не сміючи повірити в ту страшну правду. “Віргінія” згоріла… “Віргінія” й Ернестіна. Але чому саме Ернестіна? Хто бачив, що на “Віргінії” пливла його донька Ернестіна? Це все вигадка гарячкового, невгамовного Орнандо…
Гостра борідка Коельо піднялася вгору. Він мить дивився на сина, немов уперше його бачив.
— Звідки ти знаєш, що твоя сестра була на “Віргінії”?
— Я не знаю, я тільки чув від одного пеона, що на суденці була іноземна туристка. І я подумав…
— Ти завжди думаєш не те, що треба! — закричав із болем у голосі Каріоко Коельо і вдарив кулаком по столу.
— Не кричи! — також не стримався Орнандо. Він підвівся з-за столу, сповнений образи й гніву. Густі чорні брови владно зійшлися на переніссі. Куточки красивого рота нервого сіпалися. — Якщо ти хочеш, я вирушу в селище каучеро і про все довідаюся. — Він подався вперед, схопив за плечі батька й пригорнув до своїх грудей. — Пробач, пробач, батьку! Я скоро повернусь…
До кінця дня Коельо майже не виходив із будиночка. Він чекав повернення Орнандо. Тривожне передчуття не давало докторові спокою.
Під вечір на подвір’ї ранчо почулися голоси:
— Де сеньйор доктор?.. Важливе повідомлення…
Коельо схопив капелюха і вибіг надвір.
Там уже юрмилися біля коней пеони. Брязкали мачете й рушниці. Лунали короткі команди. Доктору Коельо доповіли, що Ганкаур на шести пірогах просувається вниз по річці, певно, до ранчо Чорного Себастьяна.
Високий чоловік у картатому одязі перший із двома десятками партизанів вирушив навперейми Ганкаурові. Через кілька хвилин подвір’я ранчо залишив і Коельо. В грудях доктора змішалися почуття ненависті, відчаю, прокляття. Йому здавалося, що від того, з якою швидкістю вони летітимуть до річки, залежить доля всього його життя, доля його доньки Ернестіни.
Ліс раптом скінчився, і в обличчя Коельо хлюпнув багрянець вечірнього неба.
Швидше, швидше. Там попереду — Ганкаур. Скільки років ждав доктор Коельо цієї зустрічі. Не такою вона мріялась йому, тільки тепер він уже не зверне з свого шляху. Його рука не схибить. Швидше, конику, а то вже темніє небо, скоро ніч заховає жорстокого вбивцю.
З-під ніг коней випурхнула зграйка пташок. Рубінові крильця тьмяно спалахнули перед очима доктора і сховалися у хмарі куряви.
Вершники знову влетіли в ліс. Позіскакували з коней, і, ведучи їх на поводі, почали продиратися крізь гущавину. Могутній Россаріо йшов першим, рубаючи своїм важким мачете ліанові зарості. Вони бралися туди, де лунала гучна стрілянина. В лісі кипів жорстокий бій.
Сонце вже сховалося за обрій, коли Ганкаур вийшов зі своїми людьми на берег. Втягнувши пірогу в густе лозиння, він рушив до ранчо поліцейського комісара Олів’єро.
Індіяни посувалися, немов тіні, мовчазні й насторожені. За наказом Чорного Себастьяна Ганкаур повинен був до заходу сонця з’явитися на його ранчо. Слово сеньйора Олів’єро було для вождя апіака священним законом. Ганкаур боявся комісара і обожнював його. За Олів’єровим велінням вождь водив своїх людей проти повсталих каучеро, нападав на селища пеонів, грабував маленькі ланчії на річці. Це він, Чорний Себастьян, вирятував Ганкаура з пастки, яку наготували йому солдати президента Матаразо. Не уникнути б тоді шибениці вождеві племені апіака Ганкауру, якби не Чорний Себастьян.
Почалося з маленької “дрібниці”. В лісових пущах біля верхів’я Ріо-Падамо мешкало плем’я… та, власне, й не плем’я, а групка людей, якесь селище переселенців із Сполучених Штатів. Були затято віруючими, молилися вдень і вночі Спасителю, схилялися перед його владою. Отак би й жили собі гарненько далі. Але ж то були виселенці з Америки. І в своїх проповідях вони не дуже жалували свою колишню американську батьківщину. А згодом ще й заговорили про соціалізм, про Радянський Союз і про те, як би їм хотілося оселитися там всією общиною, спродати речі, будиночки, повантажитися на кораблі і хутчіше до далеких європейських берегів.
Ось тоді й з’явилася у когось у Вашінгтоні ідея прищемити язика надто палким проповідникам Христовим. Знайшли Ганкаура. Дике плем’я, сліпа покора перед білими, любить гроші, за добру плату вчинить що завгодно. Отож і одержав завдання: зробити кілька нападів на лісових братів і добряче їх поскубти. А Ганкаурові вояки, встрявши в цю історію, дали собі волю: увірвалися в селище, дотла спалили його, перестріляли майже всіх жителів, пограбували все, що можна, і зникли безслідно. Дикунське плем’я! Хто за нього в одвіті? Були й нема.
Та річ у тім, що діялося це ще за часів генерала Матаразо. І коли прославлений генерал довідався про безчинства людей апіака, його гніву не було меж. Громадськість столиці теж обурилася. В Організації Об’єднаних Націй зчинився скандал. Підрахували: люди Ганкаура вирізали і вбили понад вісімсот чоловік,
