Великий день інків - Юрій Дмитрович Бедзік
Коельо підвівся з свого незручного сидіння і повільно пішов до ранчо. Згадка про Ганкауране: давала йому спокою. Він не хотів чути цього імені. Він проклинав той час, коли в його домі народився син, невгамовний пустун П’єтро. Маленький П’єтро, нещасний П’єтро. Але нащо він повторює в думках це ім’я? Хіба П’єтро взагалі існував коли-небудь на світі? Чи не примарилось йому в лихоманковому сні радісне народження сина і все те, що він вимріяв, вистраждав, випестив у серці, поки хлопченя бігало біля його ніг? П’єтро — Ганкаур! Ні, нема, не було П’єтро. Є і залишиться страшний злочинець, вождь найжорстокішого племені апіака.
Коли б доктор Коельо міг примусити свій мозок забути минуле! Назавжди. Навічно. Та сил тих нема. Знову й знову він згадуватиме маленького хлопчика з голубими, як море, очима, й час, що пролетів у житті доктора Коельо, як рожева хмарка в передгроззя…
Це було багато років тому, невдовзі після першого арешту. В нього померла дружина, залишивши йому троє дітей. Ернестіні вже набігало п’ятнадцять, П’єтро тільки-но сповнилось чотири, а Орнандо ще й ходити не вмів.
Вони жили в невеличкому місті з тісними, мов річкові каньйони, вулицями.
Ернестіна сподобалась молодому гульвісі з можновладної родини генералів, зарозумілому парубчакові Себастьяну Олів’єро. Батько Себастьяна звернувся до доктора з проханням видати доньку за його сина.
Розбишакуватий і нахабний Себастьян сподівався домогтися свого будь-що і, звичайно, не гребував нічим. Він то погрожував дівчині, то умовляв її, обіцяв їй багатство і владу, переслідував її вдень і вночі. Він говорив, що генерали Олів’єро зметуть з дороги кожного, хто насмілиться суперничати з ними. Він був шалений, цей хитрий і підступний парубчак з широким обличчям і хижими очима.
Дівчина відхилила його пропозицію, і тоді в його серці спалахнула звіряча лють. Себастьян Олів’єро, син генерала Фернандо Олів’єро, схопив облизня! Таких речей не прощали в роду його батьків. І молодий Себастьян вирішив жорстоко помститись.
Однієї ночі, коли доктор Коельо затримався з донькою у своїх знайомих, його П’єтро безслідно зник.
Даремно батько благав поліцію допомогти йому в розшуках сина. Даремно були витрачені тисячі песет на підкуп найвпливовіших урядовців із столичного відомства поліції. Горе доктора Коельо не розтривожило нікого..
Спливав час. Мужнів юний Орнандо, Ернестіна, вийшовши заміж за молодого негоціанта, переїхала до сусідньої країни. Життя приносило свої радощі й болі.
Плин подій потроху загоював криваву рану в батьковому серці.
Сеньйор Коельо поселився в столиці. Палке і пристрасне слово адвоката завоювало йому друзів. Він очолив першу в країні спілку прогресивних юристів.
Якось під час однієї з поїздок до себе на Ріо-Оскуро Коельо отримав звістку, від якої він мало не втратив глузд. Доктор довідався, що його сина викрав генеральський синок Себастьян Олів’єро і віддав малого П’єтро індіянам апіака — найвідсталішому, найдикішому в країні племені. Щоб він там здичавів теж, щоб забув рідну мову, батька, сестру і свій дім… А тепер П’єтро — вождь апіака, головоріз Ганкаур. Він зв’язався із Себастьяном Олів’єро, який очолює місцеву поліцію і якого прозвали Чорним Себастьяном. Вони тепер разом орудують у верхів’ї Ріо-Оскуро…
Коли президентом обрали Матаразо, доктор Коельо спробував був відшукати свого безталанного нащадка. Було послано військову експедицію в лісові нетрі, було все обшукано й перевірено, але Чорний Себастьян і плем’я апіака, як крізь землю провалилися, десь розпорошилися в сельві.
І вдруге докотилася чутка до Коельо про сина П’єтро після вбивства Матаразо, після того, як хунта повела наступ на пеонів і каучеро. Чорний Себастьян об’явився у верхів’ї Ріо-Оскуро, і тоді знову нагадав про себе вождь апіака Ганкаур.
Але ж генерали не будуть правити вічно. Гнів народний не погамувати, як не погамувати вулкана, що кожної миті ладен виплеснутися вогненною лавою. Сельва неначе зачаїлася в передчутті шквального урагану…
І ось доктор одержав звістку від Ернестіни. Його донька везла наказ закордонного центру, якого так очікували повстанці. Вона мала прибути водним шляхом. Це небезпечно, але вибору в неї не було.
Зранку Коельо розіслав своїх хлопців униз по річці, наказавши їм стежити за кожним кораблем. Але тривога не полишала доктора…
В канеї стояли осідлані коні. Кілька молодих пеонів, умостившись під високим деревом, грали в кості. До стовбура було приставлено рушниці. Кожної хвилини пеони були готової скочити в сідла й кцнутися. назустріч ворогові.
Доктор Коельо зайшов у дім і, розгорнувши карту, почав розглядати на ній басейн ріки. Могутня Ріо-Оскаро несла свої води серед скелястих берегів, серед непролазних тропічних хащів. І скрізь понад її берегами, біля невеличких її притоків і рукавів, розмістилися партизанські дозори. В селищах каучеро, в глухих індіянських поселеннях, на пристанях і в містечках повстанці мали своїх надійних людей. Там збирали зброю, готували провіант, налагоджувати зв’язки. Немов тисячі підземних ручаїв, зливалися сили опору у велику й повноводу ріку, що рвалася через скелясті пороги на широку улоговину.
Доктор Коельо підняв голову і подивився у вікно. Здається, хтось приїхав на ранчо. Так, двоє вершників. Один з них — його син Орнандо. Ось він зіскочив на землю і бігцем кинувся до будинку.
Але чого він такий стурбований? Чому смертельна блідість вкрила його обличчя? Бідний Орнандо. Він не спав дві ночі. Він чекав свою сестру Ернестіну.
Грюкнули двері — і на порозі з’явився Орнандо. Він важко дихав. Волосся вибилось у нього з-під капелюха.
— Чорний Себастьян і люди Ганкаура напали на “Віргінію”, - сказав Орнандо, важко переводячи подих.
— На яку “Віргінію”? — спитав батько, повільно підводячися з-за столу. — Що з тобою, Орнандо? Ти блідий як смерть!
— Я боюсь, батьку… — хлопець зітхнув і низько схилив голову. Криси його
