Великий день інків - Юрій Дмитрович Бедзік
— Як ти смієш мене чіпати? — застогнав у відчаї і гніві Фернандо. — Я виконав наказ вашого вождя великого Ганкаура. Ганкаур знищить тебе. Розв’яжи мене, розв’яжи!..
У юнака сіпнулися насмішкувато губи, він ступив уперед до Фернандо і промовив дуже гарною іспанською мовою:
— Блідолиций! Зараз ти вмреш. Ти не можеш більше жити на цій землі…
— Чому?.. — Фернандо відчув страх, слова юнака прозвучали, як остаточний присуд.
— Бо ти образив мене, сина Ганкаура. І ще ти образив мого друга, оцього блідолицього сеньйора. У нього на грудях амулет святого духа Кахуньї, який подарував йому я. Ти осквернив амулет священного духа і цим заслуговуєш на смерть.
Смерть була поряд. Ніщо вже не могло перешкодити їй, жодні благання Фернандо, його скигління і повзання перед розгніваним сином великого вождя племені апіака. За знаком його руки, блідолицього матроса було схоплено, зв’язано і потягнуто в темінь сельви, де кричали пуми І ягуари, де він не встиг навіть зойкнути, — зник і годі. ІЦо було з ним вдіяно — задушено, чи втоплено, чи кинуто на розтерзання крокодилів — про це знатиме лише глуха, одвічно ворожа й нікому не підвладна сельва.
— А тепер, мій блідолиций друже, вважай себе вільним, — промовив урочисто-добрим голосом молодий індіянин. — Мої люди доправлять тебе до ріки і на пірогах відвезуть на ваш корабель. Ау тен! — сказав він уже тихіше, певне, то було прощання, поклав Олесеві на шию смагляву, жилаву руку, погладив його по голові і зненацька тихо, зовсім по-хлоп’ячому мовив: — Я завжди пам’ятатиму свого блідолицього друга.
Перед світанком маленька індіянська пірога скрадливо підпливла до борту “Голіафа”, дві пари дужих рук підхопили Олеся і поставили на палубу корабля. Так закінчилася його незвичайна пригода, що мала б стати смертельною, але завдяки магічній дії священного амулета знайшла свій цілком щасливий кінець.
ЧАСТИНА ДРУГА
Ганкаур карає свого сина
Двадцять шість одинарних і п’ять здвоєних пірог стояли в невеличкій бухті, заховані від стороннього ока.
В пірогах сиділи індіяни племені апіака, тримаючи в руках луки й списи, і чекали свого вождя.
Сонце вже хилилося до обрію, але було жарко й задушливо.
Густий ліс дихав млосною спекою. Дві високі пальми, немов прагнучи прохолоди, високо підносились до безбарвного тропічного неба.
Люди апіака були невисокого зросту, плечисті, скрадливі, з невеличкими перами в ніздрях носа.
— Ганкаур! — щосили закричав із високої пальми дозорець.
Одразу ж усі воїни, що сиділи в пірогах, позіскакували зі своїх місць і, повернувшись лицем до входу в бухту, завмерли.
І раптом дикий крик радості розкраяв навколишню тишу:
— Ганкаур! Ганкаур!
Пірога вождя повільно ввійшла в бухту. Крім Ганкаура, в ній сиділо ще двоє молодих воїнів. Один веслував, другий тримав над вождем віяло з пальмового листя.
Поміж своїми охоронцями Ганкаур виділявся на диво світлим обличчям і гордою поставою голови.
Одразу можна було здогадатися, що вождь — не індіянського походження.
— Де Саук’ято? — грізно спитав Ганкаур, наближаючись у своїй пірозі до воїнів. — Де мій син Саук’ято?
Обличчя Ганкаура спохмурніло, в його великих очах спалахнули іскри гніву.
Індіяни, ніби виправдовуючись, загомоніли між собою. Якийсь воїн показав вождеві на берег. Там, під пальмами, лежав у густій траві син Ганкаура Саук’ято. Це був той самий юнак, який за таких дивних обставин зустрівся на “Голіафі” з Олесем. Здавалося, він був мертвий. На його блідому обличчі не проступало жодної ознаки життя.
Батько вийшов з піроги й наблизився до сина. Довгасте його обличчя видавало сум.
— Хто знайшов тіло Саук’ято? — спитав він по хвилі, не дивлячись ні на кого.
Воїни, що вже повискакували з пірог, загомоніли навперебій. Хтось став доводити, що це він знайшов непритомного Саук’ято і приніс його в бухту. Інші заперечували. Хіба ж не вони витягли напівживого Саук’ято з води в ту мить, коли злий дух Курукіра хотів забрати його серце?
Над гладінню ріки залунали крики гніву й обурення.
— Мовчіть! — гримнув на індіян вождь.
Вік повільно став навколішки й обома руками схопив юнака за плечі. Злегка поторсав його.
Тепер він був не Ганкауром, не вождем грізного племені апіака, а тільки батьком. Легкий порух брів Саук’ято викликав у Ганкаура нестримну радість.
— Гляньте! Гляньте! — закричав він, з надією дивлячись на воїнів, які тісним кільцем оточили його. — Він живий!
— Живий, живий! — загукали воїни, пройняті одним бажанням: бодай чимось догодити своєму грізному вождеві.
Нарешті Саук’ято прийшов до пам’яті. Підвів голову й обвів усіх затуманеним поглядом. Перед його зором ще тремтіло рожеве марево, крізь яке проступало стурбоване обличчя батька.
Юнак усміхнувся й поклав батькові на плече свою худеньку руку.
Ганкаур злегка потиснув її. “Ти мій син, — подумав він з ніжністю. — Мій син, а я твій батько. Син вождя племені… Син доктора Коельо. Син доктора Коельо…” Хто йому сказав це? Вождь підвівся на повний зріст і глянув понад головами своїх воїнів. Він важко дихав. “Син доктора Коельо…” Так, так, вона сказала йому прямо в обличчя:
