Великий день інків - Юрій Дмитрович Бедзік

І все-таки доктор Коельо і його друзі вірили в свою перемогу. Вірили і боролися. Ось чому чутки про приїзд радянської групи вчених викликав у серці доктора стільки надій і добрих почувань.

Біля багаття знову заговорили про Ганкуара. Цього разу Коельо побачив чоловіка у чорній сутані сільського священика, що вийшов з темряви і підсів до вогню. Падре Гонсалес втік із столиці, де йому загрожувала розправою тамтешня поліція. В загоні його одразу прийняли як свого. Після того, як агенти хунти підклали бомбу під архієпископа й того було знищено разом з прихожанами, цей молодий падре виступив в одній з церков міста й безстрашно назвав винуватців трагедії. Було видано ордер на його арешт. За ним почали ганятися шпигуни і наймані вбивці з “ескадронів смерті”. І ось він тут.

— Сини мої, - озвався худорлявий, з блідим обличчям прелат, — я увесь час чую слова про смерть, убивство, помсту, серце моє обливається кров’ю. Я не проти кари на голови диктаторів. Але я хочу, сини мої, щоб ви самі частіше зверталися думкою до нашого спасителя і пам’ятали, що він над усе ставив прощення і милість.

— А коли генерали ведуть проти нас війну, то як нам бути? — запитав один з вакеро. — Хай рубають нам голови? Хай кидають в річки до кайманів?

— Я не закликаю вас до смиренності, сини мої, - озвався важким голосом священик. — Я хочу, щоб ви в найчорніші хвилини покари своїх ворогів пам’ятали, що захищаєте Бога і Життя.

Ці слова були мовлені з такою щирістю й болем, що жоден з присутніх не наважився заперечити прелатові. Партизани сиділи похнюплені, не знаючи, як же можна інакше захищати Бога і Життя, не вбиваючи своїх ворогів. І хіба сам падре не показав власним прикладом своєї безстрашності, своєї зненависті до насильників? Цими днями він разом з групою пеонів випадково потрапив у засідку, влаштовану поліцією. Зав’язався тяжкий бій. Пеони почали відступати. Поліцаї вже ладні були торжествувати перемогу, але в останню мить падре вийшов з піднятим у руці хрестом супроти жандармів і урочисто-гнівним голосом закликав їх припинити вогонь. “Якщо ви зробите хоч один постріл, я прокляну вас іменем бога нашого всемогутнього!” І його заклинання подіяло. Дивно, майже нереально те все було, а втім, у душах жандармів, видно, ворухнувся страх. А може, таким суворо-піднесеним, таким владним голосом промовляв до них падре, що вони ніби заціпеніли. Загадка життя й смерті, страх перед невідомістю іншого існування скували душі жандармів. І вони відступили.

Докторові Коельо захотілося підтримати свого патера. Він, доктор, і сам був людиною м’якосердою, він і сам не раз казав своїм воякам: “Якщо є змога, старайтеся не вбивати, не кривдити, не чинити насильства”. Тож, зробивши крок з пітьми на світло від багаття, доктор мовив тихим, ледь застудженим голосом:

— Святий отець рече істину, друзі. В усьому світі сьогодні люди шукають злагоди й порозуміння. Росіяни й американці вже знайшли точку примирення, вже роззброюються, вже шукають нові угоди. А ми що? Жорстокіші й затятіші за них? Падре сказав правду: ми не повинні бути жорстокими.

— Воістину, — підтакнув священик і схилив смиренно голову.

— Одначе, падре, стривайте, — підвищив голос доктор Коельо. — Це не означає нашої капітуляції. Я хочу цим сказати, що ми повинні скликати до себе всіх, хто нам любий і хто нелюбий. Нам потрібно передусім об’єднати сили. — І, помітивши нерозуміння на обличчях пеонів, доктор пояснив: — Давайте шукати примирення з усіма. Перш ніж вистрелити, скажіть добре слово. Не доводьте тільки свою правду. Є правда і в інших. Ось хоч би страшний Ганкаур. Мені казали, що він наче вагається. Його людям набридла війна. Як і нам. — Доктор озирнувся: — До речі, де Мігель?

— Мабуть, біля коней.

— Кохається хлопець в тваринах. Хороший хлопець.

— А от його брат Філіппе, кажуть, забув сельву. Став великим босом на нафтових розробках у Бакарайбо.

Пеони повеселішали. Їм не вірилося, щоб простий сільський хлопець міг стати великим босом.

— Філіппе — профспілковий лідер, — сказав доктор Коельо дещо роздратованим голосом. Здавалося, загадка про Філіппе Россаріо викликала в його серці недобрі спогади. — Скоро він приїде до нас. — Доктор підняв голову й гукнув у пітьму: — Егей, Мігель, де ти?

— Я тут, сеньйоре, — почувся бадьорий голос юного зброєносця. — Даю коням на ніч.

— Принеси гітару й заспівай нам щось веселе.

Мігель виринув із темряви в сяйво огнища і, широко посміхаючись, підняв над головою гітару. Це була його зброя. Кремезний юнак з обличчям і поведінкою дитини, він не любив ні вбивств, ні крові. Серце його завжди було сповнене добротою. Про його ніжну душу свідчило передусім те, що біля нього завжди тулились діти. Хлопець не вмів сердитись, був поступливий, щирий і дуже соромився, що свята мадонна не дала йому войовничої вдачі. Коли його чимось допікали, він з ледь прихованою у куточках рота посмішкою запально говорив: “Не гнівіть мене, бо я вже й так сердитий, як алігатор!”

Душа в нього була тонка й музикальна, і, звичайно, за інших умов з нього вийшов би непоганий артист. Про своє артистичне обдарування Мігель, певно, не здогадувався. Тільки бойові друзі цінили по-справжньому голос свого Мігеля. Та ще доктор Коельо в хвилини щирості говорив йому, що після звільнення країни від тиранів він оддасть останні свої песо, аби юнак міг здобути музичну освіту.

Інколи Мігель заспівував надто сумних пісень, тоді партизани, мов малі діти, крадькома змахували кулаком сльози. Це дратувало старого Коельо. Чи не доволі горя й страждань випало на долю лісових лицарів — так звав своїх пеонів доктор — і чи не краще було б вгамувати їхні душевні болі, а не ятрити рани тужливими піснями.

Ось і зараз Коельо побачив у