Її величність кішка - Бернард Вербер

— Я був іграшкою для людей, коли жив у багатодітній сім’ї. Тому я люблю сімейну атмосферу і ненавиджу війну.

В одній істоті зібралися всі риси, через які люди приймають нас за плюшеві іграшки. Нунур веде нас до нашого місця. Він іде попереду владною ходою.

І нащо бути таким великим, таким товстим і ще й, мабуть, таким сильним, якщо не любиш битися і сприймаєш себе як потіху для розбещених людських дітей?

Не те щоб я любила війну, на відміну від мого сина, для якого насилля — це розвага, але я точно знаю, що одним із законів природи є боротьба видів: коти їдять мишей. Буває навіть, що рослини пожирають одна одну, наприклад, плющ душить оливкові дерева довгими стеблами.

А ще інколи коти поступаються силою собакам чи пацюкам. Тому не завжди всі добрі та привітні, інколи треба вміти захищатися та вбивати, щоб не вбили тебе. Нунур стверджує, що його жахає війна, але боятись війни — це як боятися грози: ненавидіти частину природного циклу. Без грози немає дощу, без дощу немає рослин, без рослин немає травоїдних, без травоїдних немає м’ясоїдних. Піфагор розповів мені це, і я йому дуже вдячна.

У нашому світі закон боротьби править стосунками між усіма істотами. Ігнорувати його — означає бути безумцем, а не пацифістом. Принаймні така моя скромна думка. «Спочатку війна, а мир і любов прийдуть разом з перемогою», — це мій девіз на сьогодні. Однак я не дозволяю собі починати дебати на цю філософську тему в гостях.

Коли ми йдемо вздовж коридору, я бачу сотні котів, може навіть тисячу, вони зручно прилаштувались на лежаках і багаторівневих полицях.

— Саме це я мріяв знайти: місто котів, без пацюків, без людей, — нявчить сіамець.

— Але я не почуваюсь як вдома. Щось мені тут не подобається. Таке відчуття, ніби вони приховують якусь таємницю.

— Ти завжди все ставиш під сумнів, Бастет! Це наші потенційні союзники, вони можуть допомогти врятувати нашу спільноту, а це єдине, що зараз має значення.

Нунур показує нам нішу у стіні водонапірної вежі.

— Їсти ви можете хіба що з озера. Раджу брати ропух, вони смачніші за жаб.

Коли він іде, Піфагор зітхає.

— Ти мало все не зіпсувала.

— Повір, я старалася стримуватись! Коли я побачила його рожевий лисий хвіст зі срібними волосками, то мало не вмерла зо сміху!

— Твоя поведінка могла нам дуже дорого обійтись.

— Думаєш, сфінкс образився?

— Він не зрозумів твого сміху, бо не знав, що це таке. Але він відчув твоє сум’яття і неодмінно подумав, що твоїй дивній поведінці мусить бути якесь пояснення.

Я змінюю тему.

— Якої породи Нунур?

— Це мейн-кун. Мейн-куни — найбільші у світі коти. Деякі з них можуть важити 15 кілограмів та сягати зросту 1,20 метра. Серед домашніх котів саме вони найбільше схожі на наших предків рисей.

— Вони доповнюють один одного: з одного боку лисий сфінкс, а з іншого — мейн-кун із такою довгою шерстю, що він її жмутами з вух виймає!

Ми дивимось на озеро. Коти повільно прогулюються навколо нього.

— Не треба нікого судити за зовнішнім виглядом, — озивається Піфагор.

— Гадаєш, вони нам допоможуть?

— Якщо вони відмовляться, на них так само рано чи пізно нападуть. Вони не зможуть вічно жити в цій водонапірній вежі.

— Нам це зрозуміло, а от їм — навряд.

— Вони не знають ні наших військ, ні наших можливостей.

— Треба було їм розповісти про непереможного Ганнібала, це б переконало їх у наших шансах на перемогу, — кажу я.

— Думаю, вони навіть не знають, що воно таке — лев.

Я поринаю в роздуми. Як же важко завжди бути правою і зіштовхуватися з нерозумінням менш розвинених істот. Думаю, мені доведеться докласти ще багато зусиль, щоб спокійно сприймати світ, здебільшого населений дурним народцем, чиї думки відрізняються від моїх.

— То ми ризикуємо програти через те, що вони заперечують очевидне, що союз — наш єдиний вихід, — підсумовую я.

Піфагор чухає за вухом задньою лапою.

— Під час Другої світової війни у 1940 році Сполучені Штати теж не хотіли воювати з німцями. Були навіть такі, як Джон Кеннеді (батько майбутнього президента Джона Фіцджеральда Кеннеді), який агітував за підтримку Гітлера Америкою. Відомі актори, політичні діячі, американські журналісти теж виступали на підтримку нацистів. Ліві інтелектуали підтримували невтручання в ім’я миру. Знадобився несподіваний напад японців, союзників німців, на Перл-Харбор, щоб американці врешті прокинулись і відповіли на атаку; якби не це, можливо, вони б до кінця зберігали нейтралітет.

— Чому?

— Заради спокою та збагачення за рахунок продажу зброї двом ворожим сторонам. А якщо б вони залишились осторонь, то світ був би завойований нацистами… Зокрема і Сполучені Штати, звісно. Партію розіграли за декілька днів.

Не впевнена, що він має на увазі під «нападом на Перл-Харбор» та своїми «нацистами», своїм «Гітлером» та своїми «японцями», але головну ідею я, здається, зрозуміла: боягузтво не скуповується.

— Ходімо їсти, я голодний, — каже Піфагор та пірнає у воду, щоб позбутися негативних думок.

Мій супутник не боїться води, йому вдається зловити кілька менш зграбних за нього жаб.

Ми порівнюємо смак жаб і ропух; особисто мені здається, що і в тих, і в інших гидкий післясмак басейну. Але після всіх наших пригод я зголодніла, тому не дуже капризую. Наситившись, я вирішила повернутися до справ:

— Нам потрібно знайти спосіб переконати тих, хто ще не на нашому боці. Як казала моя матуся: «Кожна проблема має вирішення: все залежить від уяви».

— Я не знав твоєї матусі, але тримаюсь осторонь від усіх, хто цитує інших. Вони не мають достатньо уяви, щоб вигадати власні афоризми.

Він ображає мою матусю? Він принижує мене? Він кепкує з мене?

Я не відповідаю, а лиш чухаю вухо задньою лапкою, далі починаю вмиватись. Задня ліва лапа над головою, я вилизую живіт. Це допомагає мені зосередитись. Піфагор повторює за мною. Глибоко зітхнувши, він каже:

— Ходімо спати, завтра побачимо, що скаже сфінкс.

Він заплющує очі й солодко муркоче.

Ось, самці завжди такі: щойно бачать, що більше не потрібні, — йдуть спати.

Що ж до мене, то я знаю, що не засну, поки не вигадаю рішення. Я не зношу, коли мене змушують чекати та сподіватися. Моя матуся завжди казала: «Якщо твоє щастя залежить від інших, готуйся до нещастя».

НЕХАЙ ВАМ ЦЕ НЕ ПОДОБАЄТЬСЯ, МСЬЄ ПІФАГОРЕ, АЛЕ МОЯ МАМА БУЛА ПРАВА, І Я МАЮ ПОВНЕ ПРАВО її ЦИТУВАТИ!

Ця фраза дуже сильна і завжди ставала мені в