Її величність кішка - Бернард Вербер

Його сім'я походила з острова Самос. Його мати думала, що вона безплідна, тому поїхала до Піфії в Дельфах, віщунки, і попросила її поради. Та передбачила народження дитини, яка володітиме всіма чеснотами. Так, коли малюк народився, його назвали «Піфагор», що означає «напророчений Піфією».

Піфагор народився у 570 році до нашої ери. Він був вродливим та спортивним із самого дитинства. У сімнадцять років він не лише майстерно володів арфою та флейтою, але й став переможцем багатьох змагань з пигмахії (тогочасний кулачний бій) на Олімпійських іграх.

Батько Піфагора був ювеліром. Одного дня він попросив сина поїхати в Єгипет віддати виточені персні, виготовлені на замовлення жерців храму Мемфіса. Молодик скористався подорожжю, щоб дізнатись більше про єгипетські таємниці. Втім, склалось так, що в той самий час на країну напала перська армія Камбіса II. Піфагор мимоволі став свідком нищення храмів, привселюдної страти фараона, смертних вироків жерцям та аристократії… Він устиг дістатись до Юдеї, теперішнього Ізраїлю. Там його прихистили рабини, які багато розповіли про юдейську віру.

Однак Ідея теж була завойована військами царства Вавилон, теперішнього Іраку, Піфагор потрапив у полон і став рабом. У в’язниці він зустрів, окрім рабинів, послідовників аморфізму, поневолених у Ракії, та халдейських священників. Він зібрав багато інформації про ці релігії, а згодом за сприяння цих людей втік і подався на схід, до Індії, де зацікавився індуїзмом. Зібравши необхідну інформацію, він повернувся в Ельфи, де пережив історію кохання з новою Піфією та отримав знання від інших жриць.

Після повернення на батьківщину він дізнався, що його рідний острів Самос потрапив під п'яту тирана Полікристал. Піфагор вирішив піти на захід. Він зупинився в Кротоні на півдні Італії й переконав жителів міста дозволити йому відкрити школу. Натомість він запропонував зайнятись політичними та економічними справами міста.

У цій школі викладали спорт і медицину, геометрію та поезію, астрономію та географію, політику й музику. Відбір учнів був дуже строгим, їх обирали за розумовими здібностями та відвагою. Кожен новий учень повинен був покинути все заради навчання у школі. Піфагорійська школа першою почала приймати у свої лави жінок, іноземців та рабів. У ній також були лабораторії наукових досліджень. Піфагор провів життя, намагаючись збудувати міст між духовністю та наукою, що здавалось йому можливим завдяки містичному вивченню чисел. Його девізом були слова: «Все є числом».

У 450 році кротонський аристократ на ім’я Цилон, розлючений тим, що його не прийняли до школи, переконав людей повстати проти цього закладу. Він звинуватив піфагорійців у тому, що вони занадто елітарні, й вигадав, ніби у школі ховають скарб. Жителі розгромили будівлю, підпалили її, повбивали учнів і вчителів, які даремно намагалися захистити свого наставника. Піфагора вбили. Йому було вісімдесят п'ять років.

Усі рукописи спалили, проте його ідеї далі жили завдяки послідовникам, свідкам його відкриттів та вчень. Серед найвідоміших — Сократ і Платон, а ще римський архітектор Вітрувій.

Енциклопедія Відносного та Абсолютного Знання.

Том XII

25. Водонапірна вежа

Моя матуся завжди казала: «Що б не сталося, сльозами горю не поможеш». Проте я не можу нічого вдіяти хоч не зі сльозами, то зі страхом, який наростає всередині.

Після з розіп’ятих вовків, стотисячними юрмищами пацюків, версальської піраміди з людських черепів, пацючого короля на задніх лапах з червоними очима, мені здається, що ситуація набагато гірша, ніж я уявляла досі.

До того ж, це відчуття весь час підтверджується під час нашої подорожі. Ми бачили поселення і навіть великі села, спустошені та покинуті пацюками. Це означає, що гризуни навіть не хочуть займати їх: вони винищують там все живе і йдуть далі.

Найчастіше пацюки залишають після себе слід: запах сечі та зловісні купки маленьких чорних фекалій.

Інколи ми наштовхуємось на розіп’ятих — так само як вовків — котів чи собак. Так вони ніби хочуть дати взнаки, що не варто вважати їх звичайними пацюками.

Наталі все важче й важче йти: думаю, вона починає втрачати надію і втома дається взнаки.

Раптом я чую запах сечі котів, а не пацюків.

— Там, понюхай! — кажу я своєму супутникові.

Не витрачаючи часу на пояснення Наталі, ми кидаємось увперед на запах, який приводить нас до круглої вежі з великим розширенням у верхній частині. Біля підніжжя споруди, зведеної людьми, — гострий, знайомий і дуже приємний запах котячої сечі.

— Няв! — задираю писок вгору.

Чекаю.

— Няв, — відповідає через деякий час чийсь голосок згори.

Ми шукаємо вхід і знаходимо невеличкі металеві заіржавілі двері, зачинені. Наталі наздогнала нас, вона пробує відчинити двері руками, та на них висить великий замок. Я помічаю внизу котячий вхід. Тепер я розумію, як тутешнім котам вдалося вижити: їм всього-на-всього потрібно було вбивати гризунів, які намагалися проникну ти через котячий вхід, а металева круглої будови вежа захищала їх від масованих атак. Це місце вже самою своєю формою служить ідеальним захистом проти пацючої орди. Треба діяти, я звертаюсь до Піфагора:

— Скажи моїй служниці, що їй доведеться почекати нас тут. Але нехай не хвилюється, ми повернемось. Якщо нас довго не буде, вона просто переночує в маленькому садовому будиночку, який я бачила позаду вежі.

Піфагор перекладає, Наталі погоджується, принагідно додавши, що ця будівля зветься водонапірна вежа.

— Хто піде перший, ти чи я? — запитує сіамець.

— Я.

Я пролажу в маленькі дверцята. По той бік мене зустрічає бірманський кіт із чорною головою та рудою шерстю, він обнюхує нас, треться головою об мій бік і показує шлях.

Перед нами гвинтові сходи, які закручуються спіраллю і ведуть вгору. Запах котячої сечі посилюється.

Я піднімаюся вгору по сходах в супроводі свого коханого самця.

Так приємно чути котячий запах.

Мабуть, їх тут багато.

Ці сходи безкінечні. Остання сходинка приводить нас у дивне приміщення. Круглий коридор із великим басейном по центру, наповненим зеленою, ніби болотяною, водою. В коридорі лежать, сидять, походжають кілька сотень котів. Поверхня басейну майже вся заросла лататтям, з-під якого де-не-де вигулькують маленькі зелені жабки й галасливі чорні ропухи.

Бірман веде нас до місця, схожого на трон, обкладеного подушками. Посередині сидить кіт в оточенні самиць, що лежать на спині, показуючи живіт на знак готовності до любовних утіх. У кота заплющені очі, а одна киця вилизує йому спину.

Цей самець не такий, як усі: він весь лисий. У нього гладенька рожева шкіра, як у людей. Я здивовано звертаюсь до Піфагора:

— До якої породи він належить?

— Це сфінкс. Я сам ще ніколи не бачив