Дикі володарі - Володимир Костянтинович Пузій

Я повторював свої слова, майже не розуміючи, що роблю. Мене добряче налякав Зірвиголова, який, виходячи на сцену, гаркнув: «Хто тут?!» Я мало не закричав у відповідь: «Не бачиш, чи що?!» — але потім згадав, що Шекспір в цьому місці зовсім інше написав.

Абияк ми відмучили цю сцену й вийшли — за завісу, але, на щастя, у протилежний бік від пані Мимри. Вона, звичайно, як завжди, робила нам страшні очі й погрожувала кулаком, але мені зараз було однаково. Я мріяв про одне: щоб цей день закінчився й батьки (разом з людиками!) поїхали. Потім нехай вона нас карає, позбавляє Інтернету на решту життя і змушує тижнями спати на сцені, у театральних костюмах… — я згоден був на все.

На сцені, як і раніше, вирувала буря. Фернандо від душі гупав двома величезними ложками по металевому листу, той гнувся й «грозив».

Знову був наш вихід.

І тут сталося те, що сталося.

Варто сказати, що наше не надто приятельське ставлення до Чистоплюя виникло не тільки через його кепський характер. Він мав ще одну рису, яка декого з нас діставала навіть більше, ніж інші Чистоплюєві штучки. Річ у тім, що йому подобалося грати. У нього з’являвся блиск в очах й все таке… ну, зрозуміло, про що я, так?

Ось і зараз Чистоплюй забув про усе й перетворився на короля-вигнанця. Це треба було бачити! І чути!

— Краще б тобі лежати в домовині, — виголошував він, — як стояти голому супроти цього розлютованого неба. І невже ж оце людина? — Чистоплюй простягнув руку й вказав у зал — і тут я завмер від жаху: він грав не так, як слід! Він мав говорити про себе, а він — тепер це було видно — ніби наводив у якості прикладу одного із залу.

На Маринія він вказував у якості прикладу!

І продовжував при цьому тираду далі:

— Придивись-но тільки до нього. Він не завдячує черв’якові шовк, звірові — хутро, вівці — вовну, гірській кішці — мускус. Тут нас троє підроблених, ти — справжня людина. Неприкрашена людина — це ж і є така от злиденна, гола двонога істота. Геть, геть усе позичене!

Ці слова якось по-особливому зачепили Маринія — і не тільки його, а взагалі всіх чотирьох людиків. Вони сиділи, ніби вражені струмом чи що…

Я не встигав розібратися в цьому, бо Поль уже шепотів мені потрібні слова, мої слова — тож довелося підключатися:

— Прошу тебе, кумцю, не вередуй. Ця ніч не годиться, щоб купатися. Маленький вогник серед дикого поля був би тепер, як серце старого розпусника: дрібна іскорка, а все тіло — холодне.

Я дивився на Чистоплюя, намагаючись поглядом і тоном застерегти його, щоб він перестав дуркувати й залишив людиків у спокої, не привертав до них зайвої уваги. А він від моїх останніх слів раптом отетерів, хоча чув їх, напевно, раз сто під час репетицій. І не просто отетерів, у його погляді з’явилося щось таке… таке.

Він різко повернувся й знову подивився туди, де сидів Мариній з Лофтінгом й Арахною. А потім обвів поглядом усіх нас, кого тільки міг бачити — і мене, і Поля в суфлерській будці, й інших хлопців, на сцені й за лаштунками.

— Хто це? — запитав він, скорившись підказці Поля.

Я тихо радів, що далі уривок, де в Чистоплюя зовсім немає реплік, ну, хіба що одна чи дві. Ну й потім, у принципі, для нього майже не було гри, тому навіть якщо Чистоплюй захотів би «лоханутися», сильно виставу він би не зіпсував.

«Ну й добре, — подумав я. — Якось усе обійдеться, а там і день закінчиться».

Але всім відомо, як довго тягнеться час і скільки всього встигає трапитися, коли ти чекаєш розв’язки.

8. На щастя, після спектаклю в Мимри часу на нас майже не було. Ніхто з нас не сумнівався, що потім кожен з нас отримає сповна — і також втратить усе, що треба. Але зараз — і доти, поки батьки не роз’їдуться — ми були в безпеці.

А от людики — ні. Вони потрапили в зону уваги пані Мимри. Як я вже казав, вона трохи нагадувала пацюка — була така ж «передбачлива» і чіпка. Нові лиця діяли на неї, як на бика червона ганчірка. Вона мала спробувати їх на зуб, щоб знати, чого від них очікувати. А отут — цілих три дідусі й одна бабуся, про яких вона раніше і поняття не мала, що вони існують!

Коротше, треба було спостерігати за нею й нашими друзями, щоб нічого не трапилося. Тому коли з’явився Свин з от-такенними очима й страшно захеканий, я зовсім не зрадів. Ну, а коли почув, що сталося, — тим більше.

— Приїхала моя бабуся, от! Щойно!

— Ну, — розважливо сказав Зірвиголова, — добре ще, що ми не представили пана Коннора, як твого дідуся. Так у нас хоч є можливість що-небудь вигадати.

— Тільки часу майже не залишилося, — пробурмотав Філ. — Мимра якраз закінчує з «дідусями» Чистоплюя й, здається, ось-ось візьметься за пана Коннора.

— Їх необхідно попередити, — вирішив я.

До того ж, я хотів подивитися, як там тато, чи не розмовляє знову з Маринієм.

Розмовляв.

— Синку, — посміхнувся він мені, — а ми тут спілкуємося з дідусем твого друга, Антуана. Пан Леррок багато мені про тебе розповів.

— Так, тату. Послухай…

— Щось не так, Пьєре? — напевно, пан Мариній з мого обличчя здогадався.

Я озирнувся — Мимра домучувала пана Лофтінга й пані Арахну, але вже цілилася на пана Коннора.

Поки вона була ще далеко, я швидко розповів про наші неприємності.

— Ну так у чому річ? — підморгнув мені тато. — Синок, ти не проти, якщо в тебе на сьогодні з’явиться ще один дідусь?

Усе-таки я його люблю, мого татуся.

Підморгнувши мені, він підійшов до пана Коннора й щось швидко сказав йому, вказуючи очами на нас із паном Маринієм. Пан Коннор трішки замислився й уривчасто кивнув.

— А ви теж дідусь Антуана? — запопадливо прогриміла над моїм плечем Мимра. — Дуже приємно. Я вже казала подружжю Лофтингів, у вас дуже, дуже талановитий онук. Ось тільки… ви вже пробачте, що піднімаю цю теми, але… словом, наскільки я знаю, ну…

«Ого, — подумав я тоді, — вона явно щось задумала». Мимра ніколи не було запиналася,