Дикі володарі - Володимир Костянтинович Пузій
Мені — теж; я — теж…
— Пьєре…
— Так, тату?
— Пьєре, послухай… Ти добре пам’ятаєш, що було в будиночку, на озері?.. Тоді, коли…
— Пам’ятаю, — зітхнув я потупившись. Ох, краще б він не запитував!
— Я маю на увазі роботів… людиків… чарівників, як ви їх…
— Я зрозумів, тату, зрозумів. Тільки, знаєш, вони не роботи й не чарівники. Вони зовсім як люди, чесно. Ти не думай, будь ласка, що я дитина й не можу відрізнити. Я можу!
Він слухав мене, не зауважуючи, що швидко клацає перемикачем на пульті керування, — і джип різко смикався то вперед, то назад, зрештою з’їхав у канаву й перевертався там, як викинутий на берег кит.
— Синку…
— Розумієш, тату, вони мої друзі! Мої справжні друзі! Яких у мене ніколи раніше не було!..
Ну от, я не стримався, розревівся, хоча й обіцяв собі…
Він обхопив мене, пригорнув до себе міцно-міцно.
— Пробач, синку. Я дуже злякався за тебе тоді, розумієш. Я не знав про них… не знав…
— Прийом! — сказав раптом ґудзик голосом Маринія. — Прийом! Ми вже біля паркану.
7. Квіточки й звірі, по яких ми завжди видирались легко й звично, для людиків виявилися сходами мало підходящими. Але Мариній передбачив і це, він взагалі приніс із собою цілу сумку, у якій щось перекочувалося й дзвякало.
— Сподіваюся, ти не збираєшся зробити із парканом те ж, що зі входом у тунель, — похмуро помітив пан Лофтінг.
— Не збираюся, — Мариній розстебнув сумку й дістав звідтіля… мотузкову драбину із двома гаками на одному кінці. Ми з Полем піднялися на паркан і зачепили її.
— А як же будемо спускатися? — пані Арахна, сухорлява бабця, яка нагадувала кістяк у платті, блиснула смолянисто-чорними очима.
Мариній, ніби вибачаючись, знизав плечима:
— Доведеться стрибати, пані. Не турбуйтеся, наші тіла здатні витримати такі навантаження — і навіть набагато більші.
— Не сумніваюся. Але самі поміркуйте, чи пристало дамі в роках стрибати із паркану пустоголовим горобчиком!
— Ви знали, на що йдете, — повідомив їй пан Лофтінг уже зверху. — І, до речі, щодо «дами в роках» — повірте, ваш вік не так великий, як вам здається.
І він зістрибнув на ту сторону, до очікуючого Свина.
За Лофтінгом рушив Коннор, потім — пані Арахна, яка вирішила, що повертатися їй хочеться ще менше, ніж стрибати пустоголовим горобчиком.
Якщо чесно, я найбільше переживав за Маринія — драбина виглядала такою неміцною, Мариній — таким пам’ятникоподібним… Але обійшлося; ми з Полем піднялися слідом за іншими, змотали сходи, познайомили Свина з паном Коннором і відправили їх до батьків — «ховатися у юрбі».
— Ну, й де Чистоплюй? — повернувся до мене Поль.
Мені залишалося тільки знизати плечима — я був з татом і не знав, чому Чистоплюй дотепер не з’явився до паркану. Може, передумав? — з нього стане!
…І що тепер робити?!
— Привіт, — сказав Чистоплюй, неспішно пробираючись через живопліт. — Прошу пробачення, якщо змусив довго чекати.
— Це і є Антуан? — незворушно вимовив Мариній.
Я згадав: так, це Чистоплюя так звуть.
— Це і є моя «рідня на один день»? — відгукнувся той.
Щоб якось загладити незручність, Поль подивився на небо (начебто міг по сонцю визначити, котра година!) і заявив:
— У нас дуже мало часу. Давайте починати.
— Давайте, — посмішка в Чистоплюя вийшла хвороблива й трохи дурнувата. — Як вас хоч звуть, дідусі-бабусі?
Мариній назвав імена; «онученя» покивав з розумним виглядом (він уже взяв себе в руки й знову почав склизько поводитися).
— То що, пішли? — запропонував він.
Вони рушили до решти. Ми з Полем переглянулися й зітхнули з полегшенням: ну от, удалося!
Ох, рано ми раділи!..
Ми теж швидше побігли до гостей — там саме Мимра почала скликати всіх до естради. Стільці, зрозуміло, розставили ще з раннього ранку, апаратуру перевірили й все таке — ну, повна бойова готовність! Пані Мимра дуже любила, коли випадала можливість, продемонструвати всім, що в нас — не якийсь там простий інтернат, а дуже навіть престижний. Елітарний, як вона це називала.
Але лихо не в тому, що елітарний, а в тім, що інтернат, а не яка-небудь звичайна школа. Там хлопці, напевно, теж проводять більшу частину дня в класах — але ми ж тут жили увесь час, нас — деяких з нас — раз чи двічі на рік забирали додому, кого на місяць, кого лише на тиждень, а так ми увесь час перебували за стінами інтернату. Наші батьки з різних причин не могли тримати нас вдома, як це буває у звичайних родинах. Тому жоден з нас не ризикнув би поскаржитися їм на пані Мимру.
Вірніше, було дві причини. Перша — те, що ми з нашими батьками бачилися рідко. Ми знали: у нас є тато й мама (або, наприклад, тільки тато), але в якихось питаннях довіряти їм не наважувалися. Не скажеш, що батьки були для нас зовсім чужими, ні. Просто вони були десь далеко, в іншому житті, вони навідувалися з іншого світу — і тому ніколи б не зрозуміли нас як треба. Розповіли б ви інопланетянам про те, що ваш пес учора з’їв якусь гидоту й тепер мучиться від болю в животі? Отож бо!
Ну, залишалася ще й друга причина. Жалітися нам як би не було й на що. Нас годували як слід, одягали, вчасно змінювали постільну білизну й так далі. Просто в пані Мимри з’являлися в голові різні ідейки, які вона й втілювала — у нас. Наприклад, організовувала театральну студію, до якої, звичайно ж, відправлялися всі ми, хотіли ми цього чи ні, й були в нас якісь сценічні таланти чи ні. Крім театральної студії, в інтернаті були ще поетичний гурток, секція бальних танців і спортивної гімнастики й майстерні. При цьому Мимра вміла представити все так, начебто ми самі із задоволенням ходимо на всі ці гуртки й секції, що тільки називалися гуртками, а насправді були такими ж обов’язковими предметами в інтернаті, як
