Нові коментарі
15 листопада 2024 18:15
Шановна пані Галино, дякуємо Вам за Вашу творчість! Ми виправили вказану Вами неточність. Дякуємо за проявлену увагу. З повагою, адміністрація сайту
З Божою правдою
3 липня 2024 02:48
Щиро вам дякую за увагу до моєї казки з книги казок ''Богданія''. На кожному з двох сайтів, з якого ви могли передрукувати цю казку, у змісті
З Божою правдою
Українські Книги Онлайн » Фантастика » Її величність кішка - Бернард Вербер

Її величність кішка - Бернард Вербер

Читаємо онлайн Її величність кішка - Бернард Вербер
дятел у стовбур дерева.

Hi, голубе, не роби цього.

Проте він мене не слухає і щосили довбає дзьобом тканину. Тканина рветься. Лунає тонкий свист, з оболонки виривається мутнувате тепле повітря. Десяток інших голубів одразу ж кидаються до повітряної кулі й повторюють все за своїм побратимом.

Я голосно нявчу в надії відлякати їх. Але вони ще більше розпалюються, ще завзятіше працюють своїми гострими дзьобами.

Кілька слабших не можуть втриматись на тканині, але більшості вдається встромити дзьоба і проколоти кулю. За сигналом найбільшого всі починають цілити в те саме місце, щоб збільшити діру.

Наталі занепокоєно збільшує подачу вогню, але вже надто пізно. Ми стрімко знижуємось.

Моя служниця викидає крісла, щоб полегшити кіш, слідом викидає все, що є, аж до газових балонів. Ми падаємо ще швидше, я бачу, як наближається земля під переможні глузливі вигуки голубів.

Ми падаємо.

Ну що ж, коти не створені для неба.

Я вирішую краще стрибнути, аніж лишатись у коші. Я знаю, що успіх мого падіння залежить від кількості парних чи непарних поворотів у повітрі, які я здійсню перед приземленням. Я стрибаю, кружляю і починаю рахувати: один… два…

Аби ж це було непарне число.

20. Чому коти завжди падають на лапи?

Коли коти падають зі значної висоти, то за частку секунди інстинктивно розставляють кінцівки якомога ширше.

Таким чином вони створюють площу опору, яка сповільнює падіння, щоб воно не перевищувало 100 кілометрів на годину, подібно до летючих білок.

Під час падіння всі кінцівки задіяні.

Їхній хвіст дозволяє знайти ідеальне положення. Під час падіння їхнє внутрішнє вухо надає інформацію про траєкторію, що дозволяє оптимально пристосуватись. Їхні вібриси постійно відстежують відстань від землі.

Нарешті, хребет згинається так, щоб таз опинився нарівні з головою. Це рефлекс рівноваги.

За мить до контакту із землею вони витягують лапи, щоб рівномірно розподілити удар між чотирма кінцівками. Хвіст для противаги вигинається у протилежному напрямку.

Саме в момент зіткнення кінцівки розслабляються, щоб прийняти удар.

Таким чином коти можуть залишитись неушкодженими при падінні з висоти, коли всі інші ссавці ламають собі кістки.

Енциклопедія Відносного та Абсолютного Знання.

Том XII

21. Світ на гіллі

… п'ять!

Я не в найкращій позиції, але моє падіння пом’якшила крона дерева, на яке я впала. Я трохи заплуталась у листі, нервово повзу по стовбуру, потім нарешті балансую на розлогій гілці та стаю на лапи без найменшої подряпини і з незаплямованою гідністю.

Хай там як, я все розрахувала.

Піфагор приземляється не так вдало, але йому теж вдається зачепитися за гнучкі гілки.

Тільки-но він встигає підвестись, як зверху по черзі падають: пластикова ванна, яка послужила нам кошем, моя служниця і нарешті оболонка повітряної кулі накриває нас.

Я чую голос Наталі й біжу до неї: хоч я й егоїстка, мені важливо, щоб служниця залишалась дієздатною.

Допомагаючи собі руками, вона вивільнюється від тканини.

У неї скуйовджене волосся та кілька синців, але, видно, тканина сповільнила її падіння. Виявляється, ми всі впали на крону дерева, і куля, і кіш, і ось воно все починає сповзати.

Нам не залишається нічого іншого, як швидко злізти, до того як станеться непоправне.

Наталі вирішує злізти вниз по стовбуру, поки кіш не полетів туди і не потягнув її за собою. Наскільки ми з Піфагором легкі та гнучкі, настільки вона важка й незграбна.

Коли я вже спустилась до середини стовбура, з-під гілля вигулькнули два волохаті вуха й пацюча голова.

На щастя, у цієї істоти не сіра, а руда шерсть і величезний пухнастий хвіст.

Білка.

Здається, вона ніколи не бачила кота, або, принаймні, не бачила кота, який би впав до неї з неба. Вона не здається вороже налаштованою чи наляканою. Я пробую за звичкою подумки привітати її.

Вітаю, білко. Як справи? Здається, ми в тебе вдома. Дуже рада знайомству.

Вона не відповідає, а просто ворушить носом, ніби щось шукає. Спочатку я була схильна присвятити більше часу на встановлення контакту, але, можливо, через стрес від втечі, атаку голубів, падіння і все це нагромадження катастроф я втратила терпець. Ви мене знаєте, коли мені вривається терпець, то я безцеремонна.

Що ж? Я вбиваю її та швиденько з’їдаю.

Білка, хмм… Як описати її вам? Вона має присмак миші й дивовижний післясмак лісового горіха. Нічого спільного з гіркотою пацюка, розумієте? Вона дуже смачна, особливо стегенця.

Піфагор побачив, що я роблю, і теж прийшов посмакувати делікатесом. До нас повертається впевненість у собі: ми не просто переживаємо події, тепер ми знаємо, що можемо їх контролювати і цінувати маленькі радощі.

Після невеликої учти з м'ясця соковитої білки я вирішую спуститися з дерева на розвідку і лізу з гілки на гілку. Піфагор лізе слідом за мною, а за ним Наталі — але вона людина, і не може так спритно, як ми, лазити по деревах. Плачевна картина. Бідолаха летить крізь гілля, задихаючись, падає на землю і стогне від болю.

Тоді підводиться, трохи накульгує і безперестанку бурмоче щось своєю мовою.

Я чую набір звуків: «Трясцяїїматеріащобтебе». Мабуть, мова йде про, як каже Піфагор, «слова для випускання пари».

Люди слабкі. Вони постійно ниють. Хай там як, але їм не дано елегантно перестрибувати з гілки на гілку.

Я вмощуюсь у Наталі на плечі, щоб не втомитись, і покусую їй вухо, щоб вона зрозуміла, що повинна йти швидше, бо нам не можна гаяти часу. Піфагор крутиться в нас під ногами.

Моя служниця як засіб пересування не в найкращій формі після падіння, але не здається. Як казала моя матуся: «Люди не мусять бути ідеальними, аби тільки слухались і працювали».

Мені дуже хочеться поговорити з Наталі, тому, користаючи зі зручного положення, я шепочу їй на вухо:

— Знаєте, служнице, я вас дуже ціную і мрію колись поспілкуватися безпосередньо, без сторонньої допомоги. Думаю, ми з вами разом могли б робити неймовірні речі, які б надихали всіх котів і людей підтримувати діалог і йти до спільної мети. Метою, звичайно, буде передача людських прав котам, щоб ми з вашими знаннями могли повністю перебрати на себе всю владу, не тільки над вами, але й над іншими тваринами.

У відповідь служниця гладить мене, все ще крокуючи вперед та повторюючи лайливі слова, серед яких я чую «Бастет». Як же образливо, коли тебе зовсім не розуміють. Гаразд, не наполягатиму. Ну що ж, коли мені потрібно буде поділитися з нею інформацією, я скористаюся вмінням Піфагора спілкуватися

Відгуки про книгу Її величність кішка - Бернард Вербер (0)
Ваше ім'я:
Ваш E-Mail: