Париж двадцятого століття - Жюль Верн

— То й що! Я знайшов...

— Сестру милосердя? То їх не існує! — перебив Кенсоннас. — Зараз можна знайти тільки кузинок милосердя, та й то!

— А я знайшов, кажу тобі! — із запалом вигукнув Мішель.

— Жінку?

— Так!

— Дівчину?

— Так!

— Янгола?

— Так!

— То вискубай йому крила, синку, й зачини у клітці, а як ні — відлетить!

— Послухай, Кенсоннасе, мова йде про добру, хорошу, ніжну...

— І багату?

— Бідну! Майже безпорадну. Я бачився з нею всього лише один раз...

— Як багато! Краще було б, якби ви бачились трохи частіше...

— Не кепкуй, друже; це онука мого старенького викладача; я шалено її кохаю, втрачаю від неї голову; ми розмовляли так, ніби знайомі з дитинства; вона покохає мене! Це янгол!

— Ти повторюєшся! Сину мій, Паскаль сказав, що людина — ніколи ані янгол, ані звір! То що ж! Ви зі своєю лялечкою... зводите його теорію нанівець!

— Ох, Кенсоннасе!

— Заспокойся! Ти не янгол! Чи це можливо! Він! Закоханий! У дев’ятнадцять років думати про те, що залишається дурницею і в сорок!

— Коли кохання взаємне — це щастя! — заперечив юнак.

— Отакої! Замовкни вже! — крикнув піаніст. — Замовкни! Ти виводиш мене із себе! Жодного слова, або я...

Цієї миті Кенсоннас, направду дуже роздратований, щосили стукнув по незаплямованих сторінках Великої Книги.

Дискусія на тему жінок і кохання, звісно, може тривати вічно, й друзі могли сперечатися до вечора, якби не сталася жахлива пригода, наслідки якої могли бути непередбачуваними.

Жваво жестикулюючи, Кенсоннас незграбно зачепив великий сифоноподібний апарат, у якому зберігалися різнокольорові чорнила, й червоні, жовті, зелені та сині патьоки розповзлися, немов лавові потоки, по сторінках Великої Книги.

Кенсоннас не міг стримати крику; від його відчайдушного волання затремтіли стіни кабінету. Можна було подумати, що Велика Книга завалилася!

— Нам кінець, — мовив Мішель не своїм голосом.

— Це точно, сину мій, — відказав Кенсоннас. — Повінь уже близько: рятуйся хто може!

Але в цю мить у дверях зали бухгалтерії з’явилися пан Касмодаж та кузен Атаназ. Банкір попрямував до місця катастрофи; він був ошелешений; він відкривав рота й не міг вимовити жодного слова; гнів душив його!

І на це були причини! Цю чудову книгу, де фіксувалися численні операції банківського дому, — залило брудом! Цю дорогоцінну збірку фінансових процедур — заплямовано! Цей істинний атлас, що містив у собі весь світ, — заражено! Цю величну пам’ятку, яку в святкові дні консьєрж демонстрував усім охочим, — знеславлено, збезчещено! Зганьблено! Зіпсовано! Втрачено! Її хранитель, людина, якій доручили таку місію, не виправдав висловленої йому довіри! Священик власними руками спаплюжив вівтар!

Пан Касмодаж мав на думці усі ці страшні речі, але говорити не міг. В офісі панувала жахлива тиша.

Аж раптом пан Касмодаж зробив жест у бік бідолашного копіїста; то була простягнута до дверей рука, але простягнута з такою твердістю, таким переконанням, такою рішучістю, що незрозуміти неправильно було просто неможливо. Цей красномовний жест настільки ясно означав «геть!» на всіх людських мовах, що Кенсоннас зійшов із гостинних вершин, де промайнула його юність. Мішель слідував за ним і, наблизившись до банкіра, мовив:

— Пане, це я спричинився до цього...

Другий жест тої ж руки, ще рішучіший, якщо це взагалі можливо, відправив диктувальника слідком за копіїстом.

Отож Кенсоннас повагом зняв свої полотняні нарукавники, взяв капелюха, протер його ліктем й попрямував прямісінько до банкіра.

В очах останнього спалахували блискавки; але гримати він був неспроможний.

— Пане Касмодаж і К°, — мовив Кенсоннас якомога люб’язніше, — ви могли б подумати, що автором цього злочину, адже знеславлення вашої Великої Книги — це, безперечно, злочин — є я. Але я не хочу, аби ви й надалі припускалися цієї помилки. У цьому непоправному лихові, як і у всіх нещастях на світі, винні жінки; відтак звинувачуйте радите праматінку нашу Єву та її тупоумного чоловіка; увесь наш біль, усі страждання — від них, і коли у нас крутить у шлунку, це тому, що Адам з’їв сирі яблука. З тим — прощавайте.

Тоді митець пішов, за ним — Мішель, у той час як Атаназ підтримував банкіра за руку, немов Аарон — Мойсея під час битви з амалекітами.

Розділ XIII

У якому йдеться про те, як легко митець може померти з голоду у XX сторіччі

Становище юнака суттєво змінилося. Скільки б людей на його місці впали у відчай, якщо б не ставилися до ситуації, що склалася, так, як він; справді, Мішель більше не міг розраховувати на допомогу дядькової родини, але він нарешті почувався вільним; його спровадили, виставили за двері, а він відчував, що виходить із тюрми; йому віддячили, звільнивши, а він знаходив тисячі причин для того, аби висловити їм вдячність. Його не надто вже й хвилювало, що з ним буде далі. Він вірив, що здатен на все, аби лише залишатися на волі.

Кенсоннасові довелося докласти зусиль, аби його заспокоїти, та він добре подбав про те, щоб угамувати збудження Мішеля.

— Ходімо до мене, — запропонував він, — треба вже лягати.

— Лягати, коли сходить сонце! — відказав Мішель, жваво жестикулюючи.

— Метафорично — воно сходить, згоден, — погодився Кенсоннас, — але фізично — зараз ніч; тепер уже ніхто не лягає просто неба; до того ж і неба з гарними зірочками більше немає; астрономи вивчають тільки ті зірки, яких ми не бачимо. Ходімо, побалакаємо про те, що сталося.

— Не сьогодні, — пролунала відповідь Мішеля, — ти будеш розказувати мені нудні речі; всі вони мені вже відомі! Або думаєш, я чогось не знаю? Невже ти хочеш сказати невільникові, що сп’янів від перших своїх годин на свободі: «Знаєте, друже, тепер ви помрете з голоду!»

— Твоя правда, — погодився Кенсоннас, — сьогодні я мовчатиму, а от завтра!

— А завтра — неділя! Чи ти хочеш зіпсувати мені святковий день?

— Ага, то так! Отже, ми більше не зможемо поговорити.

— Та зможемо, зможемо! Днями.

— Стривай-но! Є ідея! — вигукнув піаніст. — Якщо завтра неділя, чому б нам не піти у гості до твого дядька Гюгнена? Я був би