Дикі володарі - Володимир Костянтинович Пузій

А решту людиків як би заарештували. З’явився хтось серйозний — ми з Полем так і не зрозуміли, він був учений або просто якийсь начальник. Цей, серйозний, поговорив із братами Лерроками. Всієї розмови я не чув, але, здається, серйозний про щось із ними домовлявся. І домовився. А куди було нашим друзям подітися? Між іншим, поліцейських на той час навколо зібралося — я стільки в одному місці ніколи й не бачив, навіть у кіно. І хоч друзі наші — роботи, напевно, і їм би не оминути лиха. І навряд чи їм після всього, що сталося, дозволять жити як колись.

— Що робитимемо тепер? — запитав у мене Поль уночі, коли нас усіх вклали спати й на поверсі згасло світло.

Ніби я знав!

— А ти як думаєш?

— Може, поговоримо з кимось із дорослих?

— З ким? — зітхнув я. — Звичайно, було б непогано, але сам подумай… Ну не з Мимрою ж!

Пані Мимра — це директриса нашого інтернату. Вона величезна, з гучним голосом й огидними товстими руками; коли вона опускає їх вам на плечі, здається, ніби щурячий хвіст кладе! Зайвий раз з нею краще, взагалі-то, не зустрічатися. А нам доводиться — щодня.

— А може, з татом твоїм… — Поль зметикував і замовк.

Угу, «з татом…»! Ні, я майже не образився на Поля, навіть навпаки, був вдячний йому, що зрозумів і не договорив. А ще добре, що зараз ніч, і погасили світло. І ніхто, навіть Поль, не побачить, що я плачу.

Загалом, я тата люблю. Він… він хороший, звичайно. Він рідко буває в інтернаті, він купує мені дорогі іграшки, які мені зовсім не подобаються, він майже із мною не розмовляє, коли все-таки приїжджає сюди, він…

Не важливо. Я однаково його люблю.

Але таким, як тоді, у будиночку, я його ще жодного разу не бачив. Це був начебто й не він, а хтось інший. Його-такого я, якщо чесно, боюся. І просити його про людиків…

І чим він може їм допомогти?

А чим їм можемо допомогти ми?!

— Треба пробратися в долину, — сказав Поль.

— Нас не пустять, ти ж знаєш.

— Нас і раніше не пускали. А ми й запитувати їх не будемо. Пішли?

— Прямо зараз?!

— Боїшся?

Старий трюк, між іншим, я на такі не попадаюся.

— Дурний ти. Звичайно, не боюся. Просто — як ми вийдемо з інтернату?

— Я все продумав. Одягайся.

Він і справді все продумав. Звідкись стягнув моток мотузки, міцної, по якій не страшно було спускатися з другого поверху (ну, майже не страшно). А засувки на вікнах ми давно навчилися знімати.

Ну от, коротше, прив’язали ми мотузку до ліжка Поля (воно стоїть ближче до вікна) і спустилися у двір. Майже відразу ж з корпуса вийшов Фернандо, один з наших охоронців. Вони зазвичай сидять у вестибулі, але через учорашні події пані Мимра звеліла їм патрулювати сад. Гаразд, нам-то що — відбігли за ріг будинку, а там — до живоплоту; за ним і заховалися. А мотузку навіть стягувати не довелося — коли я спускався, вона порвалася. Тому, до речі, Фернандо в нашу сторону й пішов, тобто проти часової стрілки — зазвичай вони навколо корпуса по часовій ходять…

Сиділи ми й чекали: помітить Фернандо відкрите чи вікно ні? А якщо помітить, чи підніме шум? Звичайно, зараз стало прохолодніше, осінь усе-таки надворі… але мало що, от пройде, не піднімаючи голови, — і не помітить.

Пройшов.

Не помітив.

Навіть мотузку, що валялася під стінкою, прогледів. Потопав кудись далі, серйозний такий, суворий. І це Фернандо! — який завжди щось під ніс собі муркоче, іноді навіть в присутності пані Мимри. Видно, вона дуже суворо звеліла охоронцям, щоб поводилися уважніше.

Тому ми з Полем дочекалися, поки Фернандо повернувся назад у корпус, і тільки тоді забрали мотузку. Як ми самі потрапимо назад до кімнати, не надто переживали. Чесно кажучи, я думав, може й не доведеться повертатися. Якщо людикам потрібна наша допомога, тоді я залишуся з ними.

Ми перелізли через паркан і пішли до тунелю, тихенько перемовляючись, щоб підбадьорити один одного. Але вийшло зовсім навпаки: шепіт у темряві (місяць був ма-аленький, вузенький-вузенький) лякав, аж мурашки по тілу пробігали… А може, до речі, просто ніч була холодна, вересень на дворі.

Яка різниця, якщо до тунелю ми йшли даремно? Можна було й здогадатися, що той серйозний пан, який домовлявся із братами Лерроками, «вживе заходи». Вони просто закрили прохід до тунелю бетонними плитами. Земля там, на схилі, звичайно, м’яка. Але однаково робити підкоп нам довелося б дуже довго, а дорослі напевне б його помітили.

— Безвихідь якась! — здавалося, ще трішки й Поль розплачеться. Я й сам… — Так нечесно!

— Вони про нас піклуються, — сказав я йому.

— Кому потрібна їхня турбота?! Нехай вони вдавляться своїм піклуванням! Нехай вони!.. — він усе-таки заплакав. А я, хоч це було й неправильно, зрадів — тому що тепер уже не міг заплакати сам.

— Давай повертатися, — запропонував я, ніби нічого не побачивши. — Порадимося із хлопцями, разом, може, щось іще придумаємо. А ні — я з татом поговорю.

І ми пішли назад. Сподівалися, що коли так рано повернемося, то нашої відсутності ніхто не помітить — тихенько викличемо кого-небудь із сусідньої кімнати, камінчики покидаємо, і нам допоможуть залізти в будинок.

Ми ще й через паркан не перебралися, коли стало ясно, що в інтернаті ніхто не спить. Ми обережно проникли на цю сторону й сховалися в кущах: треба ж було зрозуміти, що трапилося!

Виявилося, ґвалт підняли не через нас. Це все Кабан насвинячив — хоч і не зі зла.

…Ну, спершу ми нічого такого не знали. Просто по вікнах було ясно й по тому, що ніхто з охоронців навколо корпуса не бігав (вікна? а наше вікно не світилося, ось я про що). Зате добряче світилося вікно, що через одне від нашого, праворуч. Саме там жили Кабан і Зірвиголова… тобто, Андре й Дік. Дік-Зірвиголова, він найхоробріший з наших, іноді буває злий, але загалом справедливий. Тому й Кабана взяв під свій захист. Він каже (Дік), що нечесно, коли над кимось занадто вже потішаються. Він тільки Чистоплюя терпіти не міг, як і всі ми, а от про Кабана піклувався, як про молодшого брата, хоча найсмішніше, що Кабан на рік і