Дикі володарі - Володимир Костянтинович Пузій
Мариній (уточнює): Людики.
Тірхад: А що, пробачте, є різниця?
Мариній: Так, мені здається, є.
Тірхад: Ану, ану, парубче… гм… хотілося б почути детальніше.
Мариній: Будь ласка. Ронуальдо?
Ронуальдо: Різниця, шановний Тірхаде, полягає в тому, що роботи — машини. Людики — уже ні.
Лофтінг (тихо): Але й не люди.
Ронуальдо: Але й не люди. Щось середнє. Як полюбляють висловлюватися біологи, проміжна ланка в еволюційному процесі.
Джессіка (нудьгуючим тоном): Годі, що за дурниці! Люди не походять від роботів, вам це добре відомо!
Ронуальдо: Пробачте. Це, звичайно ж, звучить фігурально. Суть не в тім. Ми — не машини, ось що головне.
Коннор: У чому ж, по-вашому, різниця?
Мариній: Не лукавте! Вже хто-хто, а ви…
Коннор: А все-таки?
Мариній: Ніхто, колего, ніхто, ні людик, ні людина не здатні точно й вичерпно визначити межі. І вам це відомо. Будь-яке визначення буде неповним, на жаль. Тому й складно довести, що ми — не просто механізми, які склали про себе бозна-яку думку.
Тірхад: До речі, про Бога…
Джессика: Будь ласка, тільки не варто приплітати сюди релігію! Обійдемося якось без…
Тірхад (гнівно, нервуючи): А от і не обійдемося! Чому це ми повинні обходитися без релігії?! Знайте, панове, для мене це дуже важливо! Смію припустити, і для декого з присутніх — теж.
Мариній: Так, звичайно. Питання про наявність безсмертної душі в людиків… якщо не помиляюся, у богословів свого часу було чимало дискусій із цього приводу.
Коннор (в’їдливо): А ви, бачу, непогано вивчили цю тему.
Мариній: Ну, все-таки я — особа зацікавлена, чи не так?
Коннор: Ви вірите в безсмертя своєї душі?
Мариній: Запитайте сотню людей — не людиків. Повірте, відповіді будуть різними. І моя аж ніяк не є оригінальною. Хочу вірити. Вірю. І в існування такої душі, і в її безсмертя.
Тірхад (зненацька): Ні, чому ж — ви оригінальні! Багато з людей — створінь Божих — не вірять. А ви — створення людське — вірите!
Мариній (невесело сміючись): Вірую, бо безглуздо! Віра наша, Тірхаде, вона — таке неслухняне звірятко. Розум їй не хазяїн. Вона керується своїми законами. І ці закони рідко мають щось спільне з логікою.
Коннор: Досить! Давайте відкладемо ці питання на потім.
Тірхад: На коли — на потім?
Мариній: Я згоден з Коннором. Зараз важливішим уявляється класичне «що робити?»
Джессіка: У нас є вибір?
Мариній: Звичайно. Як всі ми розуміємо, відтоді як нас оселили тут, у долині, за нами невідлучно спостерігали. Досліджували, так би мовити. Але непомітно, щоб ми нічого не зауважили. Тепер, здається мені, ситуація зміниться. Немає більше необхідності приховувати від нас правду. Та й шаркати ніжкою перед нами — теж. Ви хочете решту своїх днів провести як лабораторні пацюки-виродки? До речі, майте на увазі: ніхто не знає, скільки нам ще жити, адже ми, на відміну від людей, мабуть, більш довговічні.
Коннор: Що ви пропонуєте? Адже у вас явно є якийсь план, так?
Мариній: Є. План, прямо скажемо, слабенький, але нічого іншого ми з Ронуальдо придумати не змогли.
Тірхад: Поки не змогли. Може, ми всі разом…
Ронуальдо: Бачте, пане Тірхаде, боюсь, у нас не надто багато часу. Якщо вирішимо, діяти маємо швидко.
Джессіка: Отже?
Мариній: Отже, нам здається, є шанс ушитися звідси.
Коннор: Втеча? Ви уявляєте собі, наскільки збільшилася пильність охорони на виході з долини? А піднятися схилами… ну, м’яко кажучи, не всі з нас — професійні альпіністи. (Саркастично) Чи ви хочете «прориватися з боями»?
Мариній: Є ще один вихід, не забувайте.
Коннор: Так-от, чому ви…
Ронуальдо: Так.
Мариній: Отже, інтернат. Післязавтра там, якщо пам’ятаєте, День батьків. Тунель, через який ходили до нас хлопці, закрили, але на швидку руку. За необхідності ми можемо туди потрапити.
Коннор: Потрапимо — а далі?
Мариній: А далі нам буде потрібна допомога хлопців. Ми видамо себе за їхніх бабусь і дідусів. А потім, разом з усіма батьками, мирно покинемо територію інтернату.
Коннор: І куди далі?
Мариній: А про це ми вам зараз не скажемо. Тому що, швидше за все, якщо навіть задумане нами вдасться, хтось із нас залишиться в долині.
Джессіка: Я, наприклад.
Мариній: На жаль…
Джессіка: Не вибачайтеся, давайте все називати своїми іменами. До того ж, зізнаюся, я не пішла б, навіть якби могла. Зрештою, у мене є мої рибки, я їх ніколи не залишу. Заради них я готова терпіти цих дослідників скільки завгодно.
Руслана: Я теж, варто зізнатися, не в тім віці, щоб відправлятися в такі пригоди. І троянди мої… ну, ви розумієте.
Телескопник: А я ще не вирішив, залишуся чи піду з вами. Обидва варіанти, на мій погляд, по-своєму привабливі.
Коннор: Що ж вас так приваблює у тому, щоб залишитися тут?!
Телескопник: От Лерроки правильно кажуть, що вони нас будуть досліджувати. Але що зашкодить нам вивчити наших дослідників?!
Тірхад: Оригінальний підхід!
Мариній: А ви, Тірхад? Ви — залишаєтеся, чи?..
Тірхад (сварливо): Чи!
Мариній: Чудово. У Математика черговий напад меланхолії, він навіть не бажає нічого чути про те, що тут відбувається. Арахна хоче вирушити з нами. Ну, а Марта… тут, здається, і так все зрозуміло.
Лофтінг: Ви забули про мене. Але це навіть неважливо. Бо ви ще про дещо забули. Ми не можемо всією долиною… ну, не всією, але однаково нас забагато, щоб заявитися до інтернату. Це виглядатиме надто підозріло.
Мариній: Цей момент ми продумали. Все-таки, хоча в мас-медіа скандал про те, що тут відбулося, зуміли частково зам’яти, вже хто-хто, а батьки про нього знають. І нічого дивного, якщо цього разу до інтернату приїде більше батьків, ніж зазвичай. До того ж, як ви розумієте, у начальства післязавтра буде особливо запобігливе ставлення до батьків — зі страху втратити клієнтів. І в метушні Дня ми зуміємо залишитися непоміченими. Або, вірніше, не привернемо до себе зайвої уваги.
Джессіка: А діти?
Ронуальдо: Так Нам необхідна їхня допомога. Пьєре, ви слухали нас? Прийом.
Я: Так, слухали. Прийом.
Ронуальдо: Ви допоможете нам? Прийом.
Всі ми (одночасно): Так. Звичайно! Допоможемо. Тільки скажіть, як.
Ронуальдо: Що ж, давайте радитися.
5. Це тільки здавалося, що все так просто: людики проникнуть через тунель на територію інтернату, ми скажемо, що це наші бабусі-дідусі… Ага! А якщо поруч буде тато чи мама?
Ну, ми-то більш-менш знали, хто до кого приїде. Зібралися, позгадували, порахували — і вийшло, що в
