Дикі володарі - Володимир Костянтинович Пузій

Це Кабан шум підняв. Йому здалося, що в їхній з Диким кімнаті хтось є — і що цей хтось розмовляє. Кабан пошепки покликав Зірвиголову, але той надто міцно спав. А наш свинтус саме напередодні якогось фільму надивився, з тих, які нам дозволяють переглядати тільки раз або двічі на місяць. Пані Мимра стверджує, що нічому гарному кінострічки про прибульців із бластерами навчити не можуть. І Свин це повністю підтвердив. Йому, як він потім розповідав, привиділося, що він бачить когось, — і цей «хтось» був височенний, як шафа, худющий-прехудющий і з рогами на голові. Прибулець коротше (хто ж іще!?).

Ну, Кабан і завищав своїм свинячим голосом, наче його ріжуть.

А в інтернаті й так усі перехвилювалися після вчорашнього, тож караул вийшов — вищий сорт! От були б ми з Полем у своїх ліжках, натішилися б, дивлячись, як Бенні з Фернандо заспокоюють Кабана й доводять йому, що за прибульця він прийняв вішалку!

Але ми ж були не в ліжках, ми в кущах сиділи! І сміятися нам зовсім не хотілося. Навіть навпаки.

Їх, звичайно, потім усіх розігнали по кімнатах. І навіть, якось уже так вийшло, не помітили, що з нашої ніхто на крики Свина не виглянув.

…Тобто, це ніхто з дорослих не помітив. А Дік одразу зметикував, що тут щось не так. Тим більше, що він і про голос одразу зрозумів. Це пані Мимрі знати було зовсім не обов’язково, що Свину зовсім не вчулося. Був голос. Добре, що Дік устиг його заглушити.

А коли всі заспокоїлися, він заглянув до нашої кімнати, побачив відкрите вікно, обірвану мотузку — і виглянув назовні. Ну, ми його й покликали, пояснили, що до чого. Він збігав до Річі, вони десь роздобули мотузку… коротше, до ранку ми з Полем уже лежали у своїх ліжках.

Але до ранку сталося ще дещо.

3…я б і раніше згадав, коли б не розхвилювався через усе це, що тоді наставалось.

— Тримай, — сказав Дік. — Вибач, що так вийшло.

І це Зірвиголова вибачався!

— Та нічого, ти ж не знав.

— Мав здогадатися, — відрізав він.

Я погладив пальцями ґудзик, що мені повернув Дік, і промовчав. Ґудзик був ще теплий, теплий зсередини, а не тому що нагрівся від Дікової руки.

— …От, — сказав мені колись Мариній Леррок, — це тобі подарунок.

Я тоді не зрозумів, чому вони вирішили подарувати мені звичайний ґудзик… ну, тобто не зовсім звичайний, я взагалі ніколи раніше не бачив таких гарних ґудзиків. Напевно, подумав я тоді, він якийсь страшенно давній, а то й зовсім із щирого золота… от було б здорово, якби він виявився золотим! Вушко в нього на звороті було маленьке, чомусь квадратне, з гострими краями, а на зовнішній стороні виднівся лев, яких на гербах малюють. І очі в нього, як живі.

Мариній помітив мій подив і пояснив, що ґудзик і не ґудзик зовсім, а такий собі маленький телефон або, швидше, рація. Якщо повернути вушко за годинниковою стрілкою, ось так, — він включається. І можна розмовляти з тим, у кого в руці є ще один ґудзик (і Мариній показав мені свого, на ньому був не лев, а сова). А якщо повернути вушко назад («у вихідне положення»), а потім — проти часової стрілки, то можна почути, про що говорять там, де другий ґудзик.

Потім Мариній і Ронуальдо пояснили, чому вони хочуть, щоб я іноді включав свій ґудзик. У них в Долині телевізори показують не всі канали, а їм хотілося хоча б іноді послухати їх, якщо не подивитися. А ще так набагато зручніше буде нам зв’язуватися, коли раптом ми домовимося про мій прихід, а я навідатись не зможу або вони будуть чимось зайняті.

Правда, я здивувався, бо думав, що хто-хто, а брати здатні полагодити який завгодно телевізор так, щоб він всі програми показував. Або взяли б, купили новішу модель зрештою…

Тепер, звичайно, зрозуміло: ті, хто утримував людиків у долині, спеціально не транслювали туди деякі канали.

Ну, потім про ґудзик довідалися — й інші людики, й деякі наші хлопці. Часом користувалися — людики передавали повідомлення нам, ми — їм.

А якраз напередодні Зірвиголова взяв у мене ґудзик — і не встиг віддати. Так вийшло, що він залишався включеним, — і коли брати Лерроки спробували зв’язатися з нами, Свин їх почув. Зрозуміло, Кабану ніхто про ґудзик не розповідав, от він і злякався!

— Увімкни, — Поль чомусь раптом перейшов на шепіт. Ми сиділи в нашій кімнаті — я, Поль і Дік. До ранку було ще довго. Дуже хотілося спати.

Я повернув вушко — проти часової стрілки.

— …і чекати?! Чого чекати?! Поки нас усіх пустять на металобрухт?! — це Мариній. Якщо він так кричав і раніше, я розумію, чому злякався Свин. — Я чекати не хочу. Боюся, якщо вам завгодно!

— Не наговорюйте на себе, — скрипучим, сварливим голосом відгукнувся пан Коннор. — Вам справді страшно, але ви налякані не тим, що вас «пустять на металобрухт». Набагато більше, зізнайтеся, ви приголомшені тією інформацією, що на нас звалилася.

— На жаль, — посміхнувся Мариній, — не настільки вже приголомшений. Ми із братом, уявіть собі, давно здогадувалися про щось подібне. Тому, до речі, я й сконструював передавачі. То, якщо ви не проти, я спробую знову вийти на зв’язок із хлопцями.

Я вже перемикав вушко — і тепер закричав пошепки:

— Ми вас чуємо! Прийом!

— Пьєре, це ти? Прийом!

— Я, я! Зі мною ще Поль і Дикий. Прийом.

— Це дуже добре. Послухай, Пьєре, послухай мене уважно. У нас тут щось схоже на маленьку нараду. Я хотів би, щоб ви теж були на ній присутні, заочно, так би мовити. Включіть ґудзик на прийом повідомлень і слухайте, гаразд? А потім ми з вами поговоримо. Прийом.

— Домовилися! Слухатимемо. Прийом.

— Чудово. То на чому ж ми зупинилися, добродії?

4. Те, що ми почули тієї ночі, дуже часто здавалося мені дивним і незрозумілим. Але я запам’ятав кожне слово, кожен подих і сміх наших друзів. Напевно, згодом я зрозумію все. А поки тільки згадую — іноді, коли стає особливо тужливо. Тоді здається, що наші друзі поруч, отут, зовсім близько…

Мариній: То на чому ж ми зупинилися, добродії?

Коннор (нарочито безсторонньо, але здається, він