Леобург - Ірина Грабовська

Вона рушила вузькою стежкою уздовж кам’яного схилу. В лісі було на диво тихо і тепло, але дівчина все одно відчувала напругу. Серцебиття заспокоїлося, Лейла обійшла схил. Цієї миті згори посипалися камінці, й просто перед нею на доріжку зістрибнув чоловік.

Лейла скрикнула.

— Пардон, не хотів налякати.

Яблонський! Клятий Яблонський! Але як... звідки він тут узявся?!

— Вирішив супроводити. Тут трохи небезпечно.

— Як шляхетно.

Лейла враз ніби опинилася в іншому вимірі. Тео зробив крок до неї, але дівчина різко відступила. Мертва тиша цього пасторального осіннього лісу, кам’яний вираз обличчя Яблонського, рука, яку він тримав неподалік револьвера... Він швидший. Він сильніший. Поруч нікого нема. Лейлиною спиною сипнули сироти. Щось знайоме. Щось гидке. І темні, лякаючі очі. Так уже одного разу дивилися на неї. І тоді вона опинилася в підвалі. Хвиля жаху вмить накрила її і відібрала здатність логічно мислити. Лейлин погляд ковзнув по руків’ю револьвера на поясі Тео, і той запитально вигнув брови.

— Гадаєш, я хочу тебе вбити? — він посміхнувся.— Ні, не зараз.

Якщо вона вклякає в товаристві власного союзника, що володіє зброєю краще за неї, що станеться при зустрічі з Оздеміром? Ні, вона не готова. Не готова.

Лейла потягнулася до ножа на корсеті, і Яблонський втупився в її руку.

— З ким це ти встигла побитися, поки я за тобою не наглядав?

Лейла подивилася на зворот долоні. На кісточках виднілися червонуваті плями після бійки в Ратуші.

— Яке твоє діло,— люто засичала вона, відчуваючи, як спадає заціпеніння.— Ти сам побитий, як приблудний собака.

Лейла зробила крок, але Яблонський легко відкинув її назад.

— Як і Федя. Твій любий Федя,— посміхнувся він.— Але ти не кинулася його втішати. Чому?

Лейла презирливо скривилася.

— У мене немає любих. Я нікого не люблю.

— Так, але мене ти полюбиш. Одного дня ти закохаєшся в мене так, що від цього тобі захочеться вмерти.

Лейла збиралася щось відповісти, але в неї раптом відібрало мову — настільки огидними й безглуздими здавалися його слова. Кілька секунд вона дивилася в обличчя Тео з гидливою цікавістю, а тоді голосно розреготалася.

— Гаразд, посміялися — і годі. Я йду.

Яблонський не зрушив з місця.

— Цікаво, коли тобі набридне плазувати перед ним.

— Плазують плазуни.

— Так, наприклад, змії.

— Ох ти ж галантний залицяльник!

— Я все чекаю, коли ти нарешті заспокоїшся, але ти — жалюгідне дурнувате дівчисько,— Тео презирливо примружився.— Ти граєшся у гру, що приречена на поразку, але він не може зізнатися в цьому ні собі, ні тобі. Собі — бо дурний, тобі — бо боїться зранити. А я не боюся. Краще відрізати руку, ніж дати померти від гангрени. І що швидше ти второпаєш, де твоє місце, то буде ліпше для всіх.

Тео говорив тихо, та Лейлі здавалося, що його слова відлунюють по всьому лісі.

— Яблонский,— мовила вона російською.— А че ты вдруг такой борзий?[85]

Лейла з задоволенням спостерігала, як перекосилося його обличчя від звуків російської мови. О, найдешевший спосіб роздратувати неперевершеного Яблонського!

Тео провадив німецькою:

— Нещодавно я дещо зрозумів. До того ж ми з тобою знаємо, чого хочемо. То нащо гаяти час?

— Ага,— Лейла підступила до нього впритул і зазирнула у вічі.— Дорогенький, ти можеш благати, погрожувати, залякувати, але цього не буде ніколи.

— «Ніколи» — це занадто довго. Нас можуть убити вже сьогодні вночі.

Лейла витримала насмішкувату паузу.

— І що, ось так, без квітів і цукерок, ти мені тут щось пропонуєш?

— Так,— з разючим спокоєм кивнув він.— Ти станеш моєю коханкою, ми вколошкаємо Оздеміра і разом поїдемо до Вайомінгу.

У Лейли знову відібрало мову, ба навіть здатність дихати. Тео замовк, запитально дивлячись їй в очі, й у його погляді не було ані тіні сумніву. Чи він збожеволів? Ні, серйозно, він схибнувся? Лейла вигнула брови, потім втягнула повітря, щоб відповісти, але так і не дібрала слів.

— Подумай до завтра, зоре моя. Якщо, звісно, доживеш.

Яблонський злегка торкнувся рубця на її правій щоці й відступив з дороги. Лейлі здавалося, що земля палає в неї під ногами: вона побігла стежкою вниз, лишень би забратися подалі від цього гордовитого недоумкуватого суб’єкта і більше не бачити ані його темних очей, ані його ідіотських веснянок, ані револьвера.

Тільки-но Данило зайшов у будівлю Ратуші, на нього мало не налетів професор Кубрик. Таким схвильованим він професора ще не бачив.

— Ходімо! Ви маєте це бачити.

Вони піднялися до кабінету голови Ради. Навколо ще були розкидані речі Оздеміра. Данило всівся у крісло, погладив лаковане поруччя з червоного дерева. Професор відсунув фіранку на протилежній стіні, й Данило побачив ряд опуклих, схожих на старі телевізори екранів.

— Ми довго не могли зрозуміти, що це,— сказав Кубрик.— А тоді Ґрета припустила, що цей пристрій, схожий на фарбелауф.

— Ґрета? Це ота з...

— І я мала рацію,— почувся звідкілясь високий хрипкуватий голос. Дівчина вилізла з-під пристрою і зняла окуляри з додатковою лінзою.— Оздемір мав прямий зв’язок з гарантами безпеки Леобурга, крім офіційного телеграфу. За бажання він міг побачити самого цісаря Вільгельма, чи царя Бориса, чи лорда-канцлера Британської Імперії, не виходячи з кабінету.

Данило вражено втиснувся в крісло. Відеозв’язок тут? Агнеса не вірила, що Австро-Боснія має подібну технологію, і пишалася цим фамільним винаходом. А що вже казати про Росію... Подарунок Оздеміра? Втім, розгледіти в аморфних плямах співрозмовника буде важкувато.

— Неймовірно! Ти знаєшся на техніці?

— Хіба я не з Робітничого району? — пирхнула дівчина.— Воно й не дивно, що ніхто не тямив, як його налаштувати: це вдосконалена технологія. Ми в гімназії мали практику у фарбелауфі, але тут усе набагато цікавіше — мабуть, цю штуку робили не в Леобурзі, хоч і на основі наших технологій.

— Невже ми зможемо це використовувати...— пробурмотів Данило.

— Питання в тому, чи погодяться монархи витрачати свій час на наші скромні особи,— професор крутнув завиток на кінці бороди.

— Під вікнами Ратуші лежать рештки російського бойового дирижабля. Я гадаю, цісарю Вільгельмові буде вельми цікаво, звідки він там узявся,— кивнув Данило.— З канцелярії короля Болеслава підтвердили, що працюють над організацією такої розмови. Чому б не сьогодні ввечері?

Тео клацнув вогницею. Ароматний дим огорнув його, наче плащ-невидимка, що відгороджував