Леобург - Ірина Грабовська

Федя мовчав. Погляд Тео був жорстокий і холодний, навіть зник звичний глум.

— Бо я ніколи не вбивав заради задоволення. Ніколи не вбивав беззбройних. Доля грається нами, Федю. Всі ми — лише кості в Божому гранчаку. Ти був лише інструментом. І на тому дирижаблі, і на моєму шляху були тільки люди, чий день прийшов.

Яблонський глибоко затягнувся і повільно випустив дим. Федя дивився на свого двійника і відчував дещо химерне: Тео дратував його, як і раніше, і досі кортіло якнайскорше позбутися свого «альтер-еґо», але саме зараз усередині щось ніби стало на місце — спрацював механізм, клацнуло коліщатко, і Федя більше не міг ненавидіти двійника. Люта, непереборна ненависть зникла. Тої миті на даху вони ніби стали однією людиною... Раптом у голові промайнуло майже забуте відчуття. Думка. Тінь думки...

— Стріляв не я,— вигукнув Федя.— Це ти... мною керував ти! Я хотів вистрілити, але не встиг! Як ти це зробив?

Тео засміявся.

— Ні-ні, тобі не вдасться повісити на мене свої гріхи. Я теж мав яскраве відчуття, ніби перебуваю у двох місцях водночас, але рішення було твоє. Це ти зробив постріл. Ти вбив їх через неї,— вуста Тео повільно розтягнулися в усмішці.— Тої миті ти був готовий померти за неї.

Двійник замовк, з цікавістю спостерігаючи за Фединою реакцією. Федя зціпив зуби, але потім посміхнувся йому:

— Скільки разів я попереджав, щоб ти не пхався мені в душу?

— Мушу нагадати, друже мій, що це ти притягнув свою душу в мій світ, а не навпаки. Тому я маю повне право казати тобі те, чого ти не хочеш знати.

Федя свердлив свого двійника гнівним поглядом, але не міг вигадати відповідь.

— Ти на війні, Федю. І не мав вибору. Вони несли бомби, щоб скинути їх на голови твоїх друзів,— Тео підвівся з колоди.— Краще врятувати одного друга, аніж тридцять незнайомців. Той, хто втрачав близьких, це розуміє.

Федя похитав головою: може, Тео й має рацію, але ще довго-предовго він бачитиме охоплений полум’ям дирижабль, що за лічені секунди перетворюється на скелет, а тоді з гуркотом валиться на землю.

— Не думаю, що коли-небудь забуду про це.

Тео дістав з халяви флягу і простягнув йому.

— На твоєму місці я б не загадував так далеко. Сьогодні ти живий. І може, доживеш до завтрашнього ранку. Проте хтозна, чи завтра ти матимеш змогу про це міркувати. Це єдине, що має тебе турбувати нині.

Він пішов. Федя повільно відкрутив флягу, зробив кілька ковтків і задоволено відчув, як пекуче тепло охоплює його втомлене тіло.

— Ку-ку!

Лейла здригнулася й прокинулася. Серце закалатало в скронях. Примудрилася заснути просто за столом у штабній! Перед нею стояв Данило.

— Ми привезли зброю!

— Чудово,— Лейла потерла очі.— Багато?

— Не дуже. Але є й цікаве,— Данило почухав потилицю.— Лейло, я тут дещо бачив... Ще перед поїздкою. Посеред вулиці Соборної з’явився портал.

Вигнанка кліпнула.

— Портал на вулиці?

— Так. І він був якийсь не такий. Ти коли-небудь бачила портал деінде?

Лейла звела брови.

— Ні. Тільки в маєтку Яблонських. І чому він був «не такий»?

— Якщо вірити щоденникам дядька, то портали пов’язані з транслокальним місцем. Але цей видався мені штучним. Ніби хтось створив його, а не відкрив.

Що він верзе? Лейла втягнула голову в плечі.

— Створив? Хіба так можна?

Данило не встиг відповісти, до кімнати увійшли професор Кубрик, Паль Келемен і Яблонський. Давид притримав люк для Феді, що підтримував під лікоть свого пораненого радника фон Бауфа. Хлопець усадовив старого в крісло і зиркнув на Лейлу. Вигнанка здригнулася і відвела погляд. Після вранішніх подій вона чомусь не могла подивитися йому в очі. Давид зайшов останнім. Лейла тільки тепер зрозуміла, як шалено їй бракувало його. Відтоді як вони втекли з Сибіру, Давид був поруч щодня. Власне, вони взагалі не розлучалися. Єдине ціле, навіть дихання одне на двох. Якби вона мала старшого брата, то воліла б, щоб він був саме таким.

Лейла кинулася до вигнанця і міцно обійняла, не звертаючи уваги на присутніх.

— У наступне відрядження поїду я,— прошепотіла вона.

Лейла відчула, як закалатало його серце. Ці дні, поки Давид був відсутній, тяглися для неї, наче цілий рік. І так багато всього сталося! Вигнанець притиснув її до себе, але раптом відпустив. Дівчина обернулася. Яблонський криво посміхався, в його погляді читався подив. Вочевидь, він не розумів, чому вона проігнорувала Федю.

Ляда штабної рипнула, і до кімнати прослизнуло якесь дівчисько.

— Я не запізнилася? — хрипкувато мовила вона, розстібаючи плащ.

— Ти хто в біса така? — скривилася Лейла.

— Ґрета Ветцель, представниця Робітничого району! — випалило дівча.— Мені сказали, що тут нарада.

Давид почухав потилицю.

— Минулого разу...

— Минулого разу я не мала оцього! — Ґрета вихопила папірець і потрусила ним над головою.— Оскільки голосування через окупацію неможливе, то союз профспілок висунув мене представницею Робітничого району замість мого брата, тож тепер я офіційно представляю їхні інтереси!

Дівчина переможно зиркнула на Паля Келемена, який лише закотив очі.

— Це ж ти виступала тоді на траурній церемонії? — спитав Федя.

— Я! Тому мене й обрали!

— Гаразд,— хитнув головою Давид.— Агнесі розповім пізніше. Збори недовгі — маємо купу роботи.

Вигнанець зіперся долонями на стіл. Перед ним лежала мапа Леобурга з розставленими на ній камінчиками і солдатиками. Лейла схилилася поруч з ним.

— Розкажіть, наскільки кепські наші справи.

— Помірно кепські,— Федя пересунув на мапі кілька предметів.— Минулу штабну розтрощено субтериною. А вранці наші позиції на набережній атакували дирижаблі.

— Справді, помірно кепсько,— гмикнув Данило.

— В обох випадках нам вдалося відбитися,— кивнув Федя.— Сьогодні вони втратили два бойові дирижаблі. Один упав...

— Був збитий.

Яблонський навіть не глипнув на свого двійника, що метнув у нього жорсткий погляд.

— Один був збитий над площею, коли збирався бомбардувати Ратушу,— провадив Федя.— Другого протаранив наш дирижабль.

— А що на землі?

— Ми закріпилися тут і тут,— Федя пересунув кілька солдатиків.— Утримуємо майже весь Аристократичний район, весь Академічний і частину Робітничого. Північ окуповано, люди тікають звідти на правий берег або