Леобург - Ірина Грабовська

— Скажімо так: вони не надто старалися,— урвав його Тео.— Я там був. Оздемір, на щастя, приблизно такий самий стратег, як і ти. Він двічі намагався вдарити по нашому штабу і знищити верхівку, сподіваючись на силу російської зброї, але йому це не вдалося. Гадаю, цар Борис усуне його від подальшого командування,— Яблонський схрестив руки на грудях.— Маємо іншу біду. Наша так звана «армія» розбігається за перших вибухів.

— Бо дехто ігнорує накази! — просичала Лейла.— Треба було вчити людей, а не швендяти по борделях!

— Меа culpa[84]. Більше не швендяю,— кивнув Тео.— Будинок Шарлотти нині на окупованій території.

— Це не армія, а мобілізований резерв,— заперечив Федя.— Маємо кілька годин до настання темряви. Ти мусиш зайнятися ними, Тео.

— Ми привезли першу партію зброї,— зазначив Данило.— Здебільшого — старі порохові гвинтівки, але їх вистачить на всіх. Крім того, там купа ракетометів.

— Проти нас кинуть танки, ракетомети проти них не зарадять,— задумливо мовив Тео.— Забудьте про ті Оздемірові хімічні бляшанки. Проти нас підуть російські бойові машини — три з половиною дюйми литої броні, вдосконалені приціли, збільшена далекобійність. Над ними працювали британські інженери.

В кімнаті запанувала мовчанка.

— Зільбершторум,— вимовив Федя, і всі погляди звернулися на нього.

Тео вигнув брови і завів руки за голову.

— Гм-м, можливо.

— Слухайте, це класно, що ви обидва телепати, але ж ми не читаємо думок! — роздратовано сіпнулася Лейла.— Поясніть.

— Тео кинув склянку з зільбершторумом у субтерину і пробив діру в корпусі. А носовий кулемет деформувався за секунду. Нам потрібні гранати з зільбершторумом.

— Ні, з концентратом Яблонського. Він діє швидше й потужніше,— мовив Данило.— Треба знайти Аль-Разі.

— Спалити б їх до біса,— буркнула Ґрета, дивлячись перед собою. Всі обернулися до неї.— Що? Це не ідея, а моє маленьке побажання.

— Палю, ти казав, що ми маємо обладнання для виготовлення запалювальних зарядів,— повільно вимовив Тео.— Що як додати до гранати з концентратом запалювальну суміш на основі паромобільного пального?

— Гадаю, ми впораємося досить швидко,— підтвердив Келемен.

Аслан підійшов до столу.

— Якщо бійцям доведеться щоразу наближатися до танків на відстань кидка, ми втратимо багато людей,— Аслан зняв з плеча й поклав на стіл ракетомет.— Ми маємо створити такий заряд для ракетомета. Далеко не полетить, але нам і кроків триста вистачить.

— Палю, подужаєте таке? — спитав Федя.

— Я про це подбаю! — випалила Ґрета.— Робочі хлопці рвуться до бою!

Келемен обурено скривився, але нічого не відповів.

Чи то від утоми, чи то від недосипу Лейла випала з розмови. Думки крутилися навколо порталу, який бачив Данило. Штучно створений? Вона так давно не переходила в іншу реальність, що майже забула, як це. Чи може хтось і справді створювати пляму, коли і де забажається? І головне — навіщо? Краще б Данилові примарилося від утоми. За роздумами Лейла не помітила, що втупилася незрячим поглядом просто перед собою. Тобто в Яблонського.

Тео відкинувся на спинку стільця і здивовано посміхнувся. Він знову дивився на неї з іронічним розчуленням. Лейла здригнулася та спантеличено закліпала. Дідько! Певно, цей бовдур надумав собі казна-що!

— ...скликати конференцію. Король Болеслав обіцяв допомогти. Це наш шанс,— закінчив розповідь Давид.

— Конференцію?

— Так. Конференцію гарантів Леобурга,— роздратовано пояснив вигнанець.— Ти прослухала?

Лейла почула, як знущально засміявся Яблонський.

— Мені час на позицію,— пробурмотіла вона.— Добре, що ти повернувся. Керуй.

Лейла вискочила з кімнати перш, ніж хтось устиг заперечити.

— Схоже, пані й панове, на мене зачекалися мої дезертири,— почулося позаду.— Я змушений вас покинути.

Лейла побігла коридором. Її душив сором. Мов першокласниця. Мов бісова першокласниця!

Джекі опинилася на площі Чорного навіть швидше, ніж очікувала: вигнанці підкинули її на саморобному панцирнику, і вона попрямувала до роззяв, які роздивлялися обгорілі рештки колись грізного повітряного корабля. Під стіною Ратуші лежали тіла загиблих, накриті грубим полотном. Джекі згадала апокаліптичну картину їхнього падіння і пересмикнула плечима.

Поруч блимнув магнієвий спалах.

— Панно Яблонська, ви не були б такі ласкаві подивитися на мене?

Джекі обернулася на знайомий голос. Спалах на мить потьмарив реальність.

— Перепрошую,— Зінкевич похилив камеру.— Було би прикро втратити можливість сфотографувати вас на тлі приголомшливої перемоги.

— Це не перемога,— насторожено відповіла Джекі.— Лише кілька годин перепочинку.

— Між нами кажучи, я ставив на Оздеміра,— посміхнувся кореспондент і зсунув на потилицю картатий капелюх.— Крім того, дозвольте висловити захват хоробрістю леобурзьких пілотів, які атакували другий дирижабль і знищили його ціною власного життя!

Джекі похмуро кивнула. Тим часом народ на площі роздивлявся дочку Яблонського. Двоє підлітків з Робітничого району тицяли в неї пальцями, літній джентльмен підняв потертий циліндр, вітаючи її.

— Маю до вас розмову, пане Зінкевич,— Джекі нервово всміхнулася.

Кореспондент здивовано вигнув брови, але жестом запросив її до входу в Ратушу.

За кілька хвилин вони опинилися в леобурзькому архіві. Затхле повітря було просякнуте запахами пилу та книг, і Джекі ледь утрималася, щоб не чхнути.

— Ви пропонували допомогу від так званого комітету,— почала вона.— Що ви реально можете запропонувати? Ми дістали трохи зброї, але цього замало.

Зінкевич дивився на неї гордовито, дещо зневажливо, з тим самим виразом обличчя, що налякав її тоді на спостережному майданчику.

— Я пропоную вам з’їздити до Відня,— посміхнувся він.— Там ви отримаєте найдетальнішу інформацію. З перших рук.

— Нам треба знати про плани австрійської армії. Ревкомітетом керують військові?

— Ревкомітетом керують люди, які знають усе, що відбувається на теренах імперії. Про це можете не турбуватися.

— Добре. Тоді я згодна поїхати з вами.

Зінкевич посміхнувся куточком рота.

— Чудово. Дайте мені один день, я все влаштую.

Джекі кивнула і вийшла з кімнати. Можливо, вона зробила помилку, і Данило її вб’є, але зараз вона відчувала, що тримає в руках важелі історії, і не могла опиратися цьому почуттю.

Лейла пірнула в бічній коридор, що вів до лісу трохи далі від центрального виходу. Після темряви підземелля сонце нещадно сліпило. Лейла примружилася. Слід знайти когось, хто зможе чимшвидше відвезти її до міста. Тинятися лісом на самоті нині стало небезпечно — особливо з огляду на те, що Оздемір роздає щодо неї особливі вказівки.

Над нею височів кам’яний виступ. Віддалік, у низині,