Леобург - Ірина Грабовська
— Там...
— Я бачила,— холодно відповіла вигнанка.— Панно Яблонська, дотримуйтеся вказівок.
— Але ж він... він гадає, що ми у вежі! Він загине, якщо його не попередити!
— Така вже його доля,— Лейла обернулася до одного з вигнанців.— Чого стали! Хутко!
Вигнанець одним рухом підхопив Джекі й закинув собі на плече, не встигла вона запротестувати. Дівчина гепнула його по спині та спробувала вирватися, але Лейла раптом вихопила револьвер.
— Стули пельку і не смикайся,— просичала вона.— Не маємо на це часу.
Джекі вражено втупилася в револьвер, але вигнанець уже мчав донизу. Незабаром вони опинилися на першому поверсі. Вигнанець поставив її на підлогу, Лейла одразу ж підхопила Джекі під руку і потягла до виходу.
У дворі на них чекав схожий на консервну бляшанку бронемобіль. Лейла рвучко відчинила дверцята й обернулася до Джекі. Її чорні очі люто виблискували.
Джекі відступила на крок, потім ще, а тоді відштовхнула свого конвоїра і побігла до Ратуші.
На Яблуневій набережній щось горіло, лунали постріли й вигуки. Тео біг уперед, усередині клекотів гнів. Армія, зібрана вигнанцями, розбіглася за першої-ліпшої загрози, а сам Давид досі десь валандався. Утім, якби він і був тут, усе одно половина рекрутів не вміла стріляти, а їхні командири не здатні були пояснити людям, за що ті мають помирати. А ще Лейла доручила цілий фланг оборони цьому...
Попереду замаячив знайомий силует. Рудий вигнанець стояв поруч з напівзруйнованою барикадою, стріляв у повітря, хапав за барки і роздавав стусани тим, хто відступав.
— Стояти! Стояти! На позицію, телепні!
Якими безглуздими були його зусилля! Один із солдатів біг просто на Тео, в його очах читався неконтрольований, тваринний жах. Тео витягнув револьвер і кілька разів стрельнув просто йому під ноги.
— Стояти!!!
Солдати стали як стій і здивовано втупилися у нього.
— Ви забули, хто ви і де ви?! — загарчав Яблонський.— Кілька клятих бомб — і ви розбігаєтеся, як жменька довбаних тарганів?!
Тео скочив на залишки барикади. Цівка його револьвера досі була спрямована в бік панікерів. І тепер вони дивилися на нього з тим самим жахом, з яким тільки-но тікали від Оздемірових бомб.
— Озирніться! — заревів Тео.— Ви на вулиці Справедливості! Тут умирали ваші брати!
— Що нам з того?! — вигукнув один із солдатів з витягнутим, замазаним сажею обличчям.— Вони знали за що — от і вмирали!
— Якщо ви не знаєте, нащо живете, то і вмирати вам нема за що,— гидливо посміхнувся Тео.— Але я скажу вам таке: ми всі тут смертники. Якщо вони переможуть і Оздемір повернеться, ви перетворитеся на його рабів і згниєте на своїх заводах, а мені відрубають голову на Ярмарковій площі!
— Ми цю війну не кликали! — заверещав інший солдат, виринувши десь з-під ліктя Тео.— Це все вигнанці! Не було вигнанців — не було біди!
Тео зістрибнув з барикади і пішов просто на нього. Хлопець закляк на місці.
— Клянуся Богом, я зневажаю вигнанців не менше за тебе. Але якщо ми впораємося з Оздеміром, ми впораємося і з ними. Війну ніхто не кличе. Вона приходить сама. І поки на твоїх грудях ось цей лев,— Тео схопив його за нашивку з гербом,— ти не маєш права тікати, як шакал!
— Ти — аристократ! Наче тобі не байдуже до нас, простих людей! З якого дива нам тобі вірити?
— Я — аристократ,— засичав йому в обличчя Тео.— Я — Теодор Яблонський, але я стою тут, і я не боюся померти за тебе.
Хлопець утягнув голову в плечі й дивився на нього круглими очима, Тео відпустив його, але той не зрушив з місця. Новобранець закинув гвинтівку на плече. Солдати більше не бігли, вони зібралися навколо Яблонського і тривожно вдивлялися йому в лице.
— Шикуйсь! — гаркнув Тео.— Ми повертаємося на позицію!
Федя видерся на верхній майданчик Ратуші. Вітер несамовито шарпав прапор Леобурга, сонце сліпило очі. На набережній рокотав бій. Дирижабль повільно рухався до нього. Поліційні дирижаблі здалися Феді жалюгідними карликами в порівнянні з цим бойовим велетнем. Хлопець на кілька секунд задивився на масивну гондолу і сріблясті лопаті моторів, але одразу отямився, коли застрекотав кулемет на носі.
— Твою ж нехай! — Федя впав на підлогу і втягнув голову в плечі, скрутившись калачиком за парапетом оглядового майданчика. Кулі зацокотіли по каменю. Федя ліг на спину і вставив у ракетомет снаряд. Смикнув важіль, намагаючись зачинити кришку, але та не піддалася.
— Чорт... чорт,— Федя люто смикав важіль, з чола градом котився піт.— Та давай уже, антикваріате!
На майданчик наповзла тінь. Сонце сховалося. Сонце померло.
Снаряд нарешті став у паз, і механізм дзвінко клацнув.
Один постріл. Це просто. Влучити в балон. Балон. Величезний. Та дурниці!
Дирижабль був уже так близько, що рокіт моторів заглушав його власні думки.
Вона не загине. Вона не може загинути.
Федя перевернувся на живіт і поклав на плече ракетомет. Ціль з’явилася на прицілі. Серце виривалося з грудей.
Але ж він не Яблонський.
Він не Яблонський.
Це Яблонський... ніколи... не... хиб...
В очах потьмарилося, мозок відключився. Федя ніби спостерігав, як його власним тілом керує хтось інший. А тоді натиснув на спусковий гачок.
Джекі вибігла на один майданчик, перш ніж Лейла вхопила її за сукню. Дівчина спробувала відштовхнути її, але вигнанка розмахнулася і вдарила її кулаком в обличчя.
Перед очима спалахнули іскри, світ перевернувся. Джекі відлетіла до стіни і боляче гепнулася спиною. Вона й не помітила, як опинилася на підлозі. Тепер дівчина бачила над собою тільки спотворене люттю обличчя вигнанки і її страшний вигнутий рубець на всю щоку.
Лейла схопила її за мереживний комір і стиснула його.
— Я тебе, погань, придушу зараз! Здохнути закортіло?! — засичала вона.— Принца свого рятувати вирішила?!
Джекі спробувала щось просипіти, але сонячне проміння у вікнах Ратуші згасло. Дівчина наче втратила контроль над власним тілом і могла лише незмигно дивитися у вікно, де на тлі синього світанкового неба пливла пекельна машина неймовірних розмірів. Лейла нарешті замовкла й обернулася.
Дирижабль був уже над площею.
А потім пролунав потужний вибух.
З небес на землю падали люди. Над Леобургом розверзлися небеса, і на землю падав страшний, апокаліптичний дощ. Охоплені полум’ям
