Леобург - Ірина Грабовська
Лейла перелякано зойкнула й інстинктивно притулилася до Джекі. А тоді потужний вибух струсонув Ратушу, землю й увесь світ довкола.
Минуло кілька хвилин, може, більше. Джекі стискала в обіймах Лейлу, обличчя вкрилося шаром пилюки, звуки долинали до неї ніби крізь воду.
Вигнанка заворушилася й відповзла від неї. Десь чувся слабкий гуркіт моторів.
— Що це?
Лейла важко підвелася й пошкандибала до розбитого вікна, за яким палахкотіла вогняна заграва.
— Вгорі наш дирижабль,— прохрипіла вона.— Але що сталося з... цим...
Джекі сперлася на стіну й підвелася.
— Це зробив Федя.
Розділ 10
Загроза
Джекі сиділа на краю ліжка не в змозі поворухнутися. Перед очима досі стояла моторошна картина: спалах, вогонь і люди, що падають з охопленої полум’ям гондоли. Вона не могла повірити, що причиною тому був саме Федя. Її Федя. Письменник-невдаха, який любить одяг з кумедними принтами.
Чому він? Чому не Тео чи Мак, чи Лейла, чи якийсь безіменний вигнанець, один з тисячі? Що змусило саме Федю видертися на дах і знищити ворожий бомбардувальник?
Мов швидкоплинний подих вранішнього вітру, Джекі знову торкнулося заборонене, затамоване почуття. Що як він зробив це через неї? Що як він справді залишився тут для того, щоб захищати її? Адже він повернувся тоді, в Романівці. Він повернувся.
Джекі затулила обличчя руками. Опиратися власним припущенням було складно лише доти, доки в пам’яті не спливали численні спогади, що доводили протилежне. Втім, хай там як, їй доведеться подякувати Феді пізніше. Наразі є важливіші справи.
Джекі попорпалася в коробках з Агнесиними сукнями і дістала люстерко в кованій оправі, інкрустоване перлами. Ох, певно, збіса дороге. Навіть у напівмороці підземелля було помітно, як розпухла губа. Дідько! Дякувати Богові, Лейла на додачу не вибила їй парочку зубів! А губа... це можна пояснити падінням під час вибуху.
«Сиди тут! Якщо хоч ніс у коридор поткнеш, я тебе зачиню в коморі під камбузом!»
Джекі зціпила зуби, згадуючи нещодавню розмову з вигнанкою. Швидше б повернувся Давид! За кого вона себе має? Їй доручили керувати вигнанцями, але аж ніяк не Агнесою Яблонською. Джекі іноді здавалося, що Лейла поводиться так лише тому, що в цій реальності вона не відчуває меж — ані фізичних, ані моральних. Вона змітала все і всіх на своєму шляху, не знала ні втоми, ні болю, ні жалю, неначе замкнула всі почуття, що робили її вразливою, в темному льосі десь глибоко всередині себе. У льосі, де вона назавжди лишила саму себе. І тепер ця — леобурзька Лейла — була непереможною, могутньою, новою. Джекі добре знала це відчуття. Воно запаморочливе. Чи могла вона сама уявити, сидячи в Романівці, що побуває на аудієнції в короля? Чи опиниться на чолі цілого міста? Чи бодай що танцюватиме вальс з аристократом (нехай і не зовсім тверезим) і сама його поцілує? Леобург п’янив. Леобург дарував відчуття необмеженої влади — перш за все, над самою собою. Вони всі тут були кимсь іншим. Джекі відчувала це незгірше за Лейлу. І сама не знала, як далеко може зайти.
Джекі пов’язала хустку й відклала люстерко. Чомусь згадалася остання зустріч з Бобриковим. Він здався їй маніакально стурбованим, наче нещодавно втратив щось важливе чи про щось дізнався і тому його дії стали непродуманими, а іронічний вираз обличчя змінився на перекошену маску. Шпигун уже не пропонував, а гнівно вимагав, щоб вона звернулася до Австро-Боснії. А Данило казав, що Бобрикова цікавив Ревкомітет. Можливо, варто зайти з іншого боку? Дізнатися, що про нього знає Зінкевич?
Джекі не сумнівалася, що всюдисущий кореспондент «Wiener Zeitung» фотографував обгорілі рештки бойового дирижабля на площі Чорного. Крім того, після ранкового бою в шпиталі мало бути поповнення. Їй точно не місце в підземеллі.
— «Сиди тут»,— пробурмотіла вона, застібаючи плащ.— «Замкну в коморі»... та до біса тебе!
У лісі було так тихо, що чулося, як шурхотить листя, повільно спадаючи долі. Крізь чорне гілля прозирало глибоке синє небо. Таке, як буває лише восени: по-особливому чисте, холодне і строге. З міста вітер доносив запах диму, проте ані вибухів, ані звуків бою не було чути. Федя дістав цигарку і згадав, що нема чим розпалити, тож він запхнув її за вухо. Чергування біля штабу стало небезпечнішим: уже ніхто не грав на гітарі й не палив багаття. Сьогодні чергували двоє: хлопець з Робітничого району й аристократ. Вони обмінювалися історіями з дитинства, і Федя спочатку слухав, а тоді поринув у роздуми.
За минулу добу він міг загинути кілька разів, і сьогодні на нього чекало те саме. Смерть на сніданок, обід і вечерю — ось на що перетворилося їхнє життя тут. Але сьогодні вранці все погіршало. Бо вбивати почав він сам.
Хтось вийшов з тунелю і зупинився поруч. Клацнуло кресало. Федя звів погляд.
— Знову ти?
Тео мовчки віддав свою запальничку і навіть не глянув на нього. Федя розпалив цигарку й кивнув йому.
— Ще трохи твоїх душевних мук — і мене знудить,— похмуро кинув його двійник, сідаючи навпроти.— До того ж тобі час придбати власну вогницю.
— Продаси мені?
Тео гмикнув. Вигнанці пішли до лісу з обходом, і Федя дослухався до їхніх кроків, поки вони не затихли в хащах. У небі закавкали ґави.
— Я їх убив.
Тео неквапом видихнув дим, притулившись спиною до стовбура, і вивчав його ледачим поглядом з-під вій, а по паузі мовив:
— Так. Це був чудовий постріл.
— Там було тридцять людей, ба навіть більше. І всі вони згоріли живцем.
— Так. І до біса їх.
Яблонський позіхнув. Федя тяжко зітхнув і завів руки за голову. Що більше він згадував сьогоднішній ранок, то міцніше його охоплювало мерзенне, липке відчуття: все, що відбувається,— це все по-справжньому. Це не сон, не чиясь вигадка, і цього не позбутися, перетнувши портал. Це з ним назавжди. Федя загасив цигарку і підвівся.
— Сядь,— владно мовив Тео.— І послухай.
— Дякую за вогонь, але проповідь я не замовляв.
— Мені доводилося вбивати. Я вбив не одного і не двох,— спокійно провадив його двійник.— Здебільшого то були горлорізи та грабіжники. Таких
