Леобург - Ірина Грабовська
Хлопець дістав з-під подушки револьвер. Відполіроване руків’я, блискучі сріблясті цівки. Шість куль. Яблонський гадає, що Федя не здатен стріляти в людину, він упевнений, що невразливий. Не врахував одного — ті безіменні вороги не викликали такої неймовірної огиди. Вбити — не вб’є, але з задоволенням, з превеликим задоволенням всадить кулю йому в коліно. Кілька секунд страждань — і Федя зможе підняти «ширму», а його ворог отримає те, на що заслуговує.
Федя стиснув револьвер і рушив до нової штабної.
Яблонський сидів з якимось вигнанцем — через пишну чорну бороду Федя не одразу помітив рубець на його щоці. Перед ними на столі лежала залізна штуковина, що здалеку нагадувала гранатомет. Тео звів погляд на Федю, і його вуста повільно розтягнулися в посмішці.
— Аслане, залиш нас на хвилинку, будь ласка,— підвівся Яблонський. Вигнанець сторожко глипнув на його двійника, але Тео кивнув йому. Бородань вийшов зі штабної.
— Отже, пробуй. Я налаштувався,— Тео підвівся і розвів руки в боки. Федя помітив, що його револьвер лежить на столі розібраний.
— Що ти верзеш, довбню? — засичав Федя.
— Ти ж прийшов мене вбивати. Тож я чекаю-палаю!
Руків’я револьвера ніби розжарилося і нещадно пекло долоню. Федя дивився просто в темно-карі очі свого ворога, бачив знущальну поблажливу посмішку, але не зміг здійняти руку.
— Як же ти мені набрид,— Тео припинив посміхатися, його очі гнівно зблиснули.— Стріляй! Якщо вирішив — то стріляй!
Федя стиснув щелепи до болю. Джекі попереджала: «Знаєш, що таке вогнепальне поранення? А я тепер знаю, хоча в мене не стріляли». Це буде боляче, дуже бо...
— Я так і знав,— засміявся Тео.— Ти ні на що не здатен. Ти навіть дівчину свою не можеш...
Спалах люті збив дихання. Федя жбурнув револьвер і кинувся на супротивника. Вони повалилися на підлогу. Федя схопив Тео за голову і гепнув його обличчям об ніжку стола. З носа Яблонського заюшила кров. Від болю у Феді потьмарилося в очах. Тео загарчав, вгатив йому ліктем під здухвину й одразу ж сам зайшовся від болю. Федя спробував підвестися, але Тео схопив його за камізельку і потягнув униз. Удар у щелепу. Солоний присмак у роті. На Фединому горлі стискалися пальці, перед очима миготіли чорні мухи. Тео захопив його голову і почав тиснути, але мало не задихнувся сам і покинув. Федя відповз від нього і насилу підвівся, витираючи кров з розбитої губи. Його супротивник безсило лежав на підлозі й важко сапав. Федя копнув двійника в живіт і від болю впав навколішки. Тео закашлявся, перекинувся на спину і раптом розреготався. Федя відчув, що й сам мимоволі усміхається.
— Запам’ятай... це відчуття,— прохрипів Тео, притискаючи рукав до розбитого носа.— Саме з таким відчуттям... і треба стріляти... у ворога.
— Ще раз подумаєш так... про Женю... і я таки тебе пристрелю.
Тео припинив усміхатися. Його двійник знав про те, що Федя не жартує. Хлопець відчував рішучість і незрозумілу легкість, ніби позбувся величезного тягаря. Погляд Яблонського змінився, наче він побачив те, що хотів, а тоді швидко встановив «ширму», щоб не відчувати додатковий біль від його травм.
Аслан повернувся до штабної і здивовано втупився в них.
— Не питай,— Тео насилу заліз на стілець.
Федя сплюнув кров. Бородань подав йому руку, і той підвівся, спираючись на стіл. Аслан, наче нічого й не було, повернувся до розібраної зброї.
— Що це? — прохрипів Федя.
Зброя нагадувала тубус гранатомета, але заряджалася більшими зарядами — один такий, схожий на стріловидний артилерійський снаряд, виблискував на столі металевими хвостовиками, ще три визирали з ремінного наплічника. На тубусі виднівся готичний німецький напис «Поліція Леобурга».
— Французький антидирижаблевий ракетомет,— відповів Тео.— Аслан полагодив його.
Федя взяв зі столу ракетомет. Зброя виявилася значно легшою, ніж він уявляв. Яблонський відкинувся на спинку стільця, тримаючись за бік, і посміхнувся.
— Ця ляля для тебе завелика.
— Та йди ти,— гмикнув Федя.— Краще покажи, як користуватися.
— Спитай в Аслана.
Бородань забрав у Феді ракетомет.
— Це стара зброя,— мовив він німецькою з відчутним акцентом.— Але дієва проти російських дирижаблів, бо їхні балони досі заповнюють воднем, а не гелієм, як роблять британці. Через це вони спалахують і вибухають, якщо поцілити в балон.
— Я колись бачив документалку на «Ютубі» про...— Федя затнувся.— Власне, не розумію, чому росіяни не використовують гелій.
— Їхні дирижаблі розробляли для атак з великої висоти — вище, ніж здатні дістати сучасні гармати. Це головна їхня перевага.
— Тож ми не дістанемо їх з цієї штуки?
— Ні, але вони знижуються, коли хочуть роздивитися і влучити в цілі в міському бою.
Федя надів лямки наплічника. Вигнанець вручив йому зброю і відкрив тубус.
— Сюди заряд. Тут засувка. Потім зачинити,— він клацнув затвором.— А це — спуск.
Федя покрутив ракетомет у руках.
— Наче просто.
— Дирижабль — доволі велика ціль,— пробурмотів Тео, притискаючи до розбитого носа хустинку.— Може, щось і вийде.
Аслан з батьківською турботою погладив пошарпаний тубус.
— А ви хіба не маєте бути на нараді?
— На якій ще нараді? — Тео сторожко звівся.
— Я бачив, як Лейла з Агнесою пішли до Ратуші. Оздемір знову надіслав посланця.
Тео роздратовано закотив очі й рвучко підвівся.
— Ходімо.
Федя почав був знімати лямки наплічника, але його двійник похитав головою:
— Ти обрав свою зброю. Тепер не кидай її.
Джекі почувалася вкрай незатишно, сидячи на чільному місці навпроти чоловіка з леобурзьким гербом на передпліччі. Його обличчя було набрякле, оченята дрібні й темні, наче в пацюка.
Здається, його прізвище було Коц.
Він приніс ультиматум. Новий ультиматум від Оздеміра.
Лейла сіла поруч з нею. Біля дверей стояло двоє вигнанців, але більше в усій Ратуші не було нікого. Це насторожувало Джекі ще більше. Залу засідань заповнювало ніжне світанкове сяйво. Але місто навколо не просто дрімало. Ця тиша була цілковитою, глухою, напруженою — Джекі здригнулася, коли один з вартових кашлянув.
— Негайно покинути Ратушу, розблокувати Скарбницю і всі адміністративні будівлі? Тобто здатися і дати можливість повернутися Оздемірові та його цуценятам? — перепитала Лейла в парламентера, наморщивши лоба.
Чому вона нікому не сказала?
