Леобург - Ірина Грабовська

— Це...— самими губами прошепотіла Джекі.

— Це наказ кордонним заставам на видачу озброєння з резервних сховищ представникам вільного міста Леобурга,— гетьман склав руки на голівці тростини.— На жаль, зброя не найсучасніша, та й надати вам можемо лише невелику кількість.

— Це набагато більше, ніж ми сподівалися,— мовив Давид.— Чому ви вирішили нам допомогти?

— Бо ви обрали шлях боротися з імперією, не маючи шансів на успіх. А допомагають тим, хто бореться. Тому, хто мріє про капітуляцію, не допомагають.

— Але ж король...

— Українське Королівство залишається нейтральною державою. Сойм проголосував проти. Вочевидь, Народна Рада Леобурга знайшла інші джерела для придбання озброєння, і ми не маємо до того ніякого стосунку...— Ярошенко коротко посміхнувся і додав: — Знаєте, як-то кажуть японці: «Найкращий союз — це союз без союзу».

— А ви часто спілкуєтеся з японцями? — гмикнув Данило.

— Я? Даруйте, авжеж, ні. Вичитав вислів у газеті.

— І тому ми бачили під нашими вікнами японських військових?

— Я не уявляю, про що ви, пане Яблонський. Найпевніше, це звичайні мандрівники,— гетьман підвівся з крісла.— Що ж, не забиратиму більше вашого часу. На все добре, панове.

Данило провів його до виходу. Двері грюкнули, і Джекі ніби прокинулася від заціпеніння. Вони навіть не подякували! Дівчина вискочила за гетьманом, але в коридорі вже було порожньо.

Розділ 9

Полум’я з небес

— Субтерина! Тікайте! — щосили гаркнув Тео, проте не почув свого голосу.

Кімната сповнилася парою і пекельним ревінням. Бур, обертаючись, зіштовхнувся з тілом вигнанця, що кинувся тікати. Здавлений крик потонув у огидному хрускоті. Тео відсахнувся до стіни. Лампа на столі завалилась і згасла, кімната занурилася в морок. Яблонському здавалося, що він опинився сам на сам з величезним залізним монстром. Світ звузився до кількох осатанілих лопатей, що з риком оберталися в темряві. На носі субтерини спалахнули прожектори. Пелехи пари прорізало проміння яскраво-білого світла. Попереду щось зблиснуло, і Тео помітив вісім цівок кулемета, що розверталися в його бік.

Тікати запізно.

Тео подивився на свою руку, в якій досі стискав колбу з зільбершторумом.

Жбурнувши колбу в кулемет, він стрибнув за перекинутий стіл. Кулемет плюнув вогнем, але щось захрускотіло, і стрілянина припинилася. Цівки здеформувалися, в корпусі з’явилася діра, почулася відбірна російська лайка. З-за броньованої загороди висунувся кулеметник. Тео одразу поцілив йому в голову.

— Що це за лайно?!

Тео обернувся. Разом з ним за столом ховалися Федя і фон Бауф. Тео помітив багатоцівковий револьвер й видер зброю з Фединої руки.

— Стули пельку і лягай на підлогу.

Всередині вигнанського лігва лунала сирена і здійнявся ґвалт. Центральний бур продовжував обертатися, не дозволяючи дістатися вхідної ляди. Носові люки субтерини відчинилися.

Десант, має бути не менше тридцятьох.

Без негайної підмоги їм кінець. А більшість вигнанців — на позиціях. Лишилися самі жінки й діти.

Тео стиснув руків’я револьверів і приготувався до своєї останньої битви.

З люка вилетів згорток. Бур припинив обертатися. Сяйнули іскри, згорток закрутився по підлозі, кімнату сповнив ядучий дим. Тео зірвав з шиї хустку і затулив нею обличчя. З носових люків почали вистрибувати люди. Це був справжній хаос: вони стріляли навмання в димну завісу, гарчали, щось вигукували. Кілька куль прошило стільницю просто над головою. Фон Бауф глухо зойкнув і схопився за груди. Федя спробував затиснути його рану, але сам згинався навпіл від кашлю.

— Обыскать помещение![80] — скомандував хтось.

Зненацька в кімнаті спалахнула жовтогаряча заграва. Зі вхідних дверей уперіщив струмінь полум’я — такий потужний, що, здавалося, полум’я от-от випалить ущент усе приміщення. Тео загарчав від жару, припавши до землі. Повітря сповнилося смородом пального й горілої гуми. Почулися крики та хрипкі, майже потойбічні стогони. Вогонь вирував кілька секунд, нападники падали і корчилися в муках, їхні захисні костюми палали. Полум’я увірвалося до штабної ще раз, перш ніж хтось із прибульців вистрілив у вигнанця, що тримав у руках вогнемет. Той зойкнув і почав повільно осідати на підлогу.

Тео вистромився з-за столу.

І нарешті почав стріляти.

Декілька нападників вискочило до коридору. Там глухо забахкали постріли. Двоє спробувало повернутися в субтерину, але Яблонський не дозволив їм пірнути в люк. Бур заскреготав, машина сіпнулася, але раптом рикнула й зупинилася, з-під землі повалив дим. Непрохані гості ще лишалися в кімнаті. Тео стріляв, поки нападники не припинили ворушитися.

До штабної забігло кілька вигнанців зі старими гвинтівками. Один стягнув вогнемет з пораненого і підскочив до люка субтерини.

— Ні! — гукнув Тео.— Вона вибухне!

Яблонський зірвав з пояса вигнанця димову шашку, підпалив її вогницею, жбурнув у субтерину і причинив ляду. В надрах велетенської машини зчинилася метушня, хтось замолотив у люк. Тео, не надто кваплячись, відчинив. До кімнати, надсадно кашляючи, вивалилася людина. Тео вихопив з її кобури револьвер і пхнув солдата в спину ногою. Той слухняно завів руки за голову і заволав:

— Сдаюсь! Сдаюсь! Nicht schiessen![81]

Полонений стояв навколішках і тремтів усім тілом.

— Хто лишився в рубці? — спитав Тео російською, піднявши хлопця за комір.

— Нікого нема! Присягаюся!

З-за розтрощеного столу визирнув Федя.

— Лікаря сюди! Покличте лікаря!

Один з вигнанців метнувся до виходу. Тео знову пхнув полоненого в спину, той радо вклався на підлогу і завів руки за голову. Яблонський поглянув на субтерину. Чому вона не змогла дати задній хід? Певно, підвів мотор. А ще — недосвідченість механіка-водія. Якби всередині лишався ще хтось з обслуги, то вони принаймні встигли б задраїти люки між відсіками, і дим не дістався б рубки. Крім того, механік не мав жодних захисних засобів — здається, в російській армії кількість протигазів не розрахована на весь екіпаж. Усе це скидалося на якийсь невдалий експеримент або на вибрик командира, який відіслав команду з новою технікою в бій без вишколу.

Тео оглянув тіла на підлозі, бризки крові на стіні поруч із закопченим буром. І тільки зараз зрозумів: щось не так.

— Де Лейла?!

Вигнанці обернулися, Федя звів на нього погляд.

— До нападу вона стояла...— його двійник запнувся.— Он там...

Він указав на протилежну стіну, майже впритул до центрального бура субтерини.

Тео зціпив зуби. Всередині ніби розгойдувався важкий маятник, але Яблонський уникав думок про те, що побачить по той бік гігантського сталевого жала, просто обійшов бур і нахилився.

Лейла