Леобург - Ірина Грабовська
Оце і все?
Джекі сама не знала, що думати: з одного боку, вона не очікувала корони і соболиної мантії, але з другого — український вінценосець здавався аж надто непоказним, а його кабінет — бідним, як помешкання спартанця.
— Вітаю вас, панно Яблонська,— повільно промовив він німецькою.— Як ваша подорож?
Його погляд залишався холодним і очікувальним, Джекі нервово смикнула зав’язки на капелюшку, вагаючись, чи скинути його, чи ні. Якби ж вона знала хоч щось із придворного етикету!
— Чудово. Дякую, ваша величносте.
— Дозвольте висловити співчуття з приводу жахливих подій у вашому місті,— король зробив жест до крісла, і вона рушила за ним.— Ми як ніхто розуміємо ваш біль.
— Саме тому я тут,— промовила Джекі, знову відчуваючи, ніби за неї говорить хтось інший. «Інший», який не плутає артиклі й не забуває розтягувати голосні відповідно до леобурзького акценту. І це саме його промови друкують у зарубіжних газетах. Авжеж, вона сама не спромоглася б на таке!
Болеслав потягнув за ручку на ланцюжку, десь дзвякнув дзвоник, і до кабінету занесли тацю з двома філіжанками. Поки ад’ютант розливав каву, король дивився їй в обличчя з задумливим виразом. Тільки-но вони знову залишилися наодинці, Джекі провадила:
— Я не гаятиму вашого часу: і над Леобургом, і над вашим королівством нависла смертельна загроза. Дорогою ми бачили безліч ваших військових і бронепоїзди, і тепер я розумію, що ви так само усвідомлюєте цей факт і готуєтеся до оборони. А ми воюємо вже зараз. Воюємо без «завтра», ваша величносте. Становище в місті жахливе: у скарбниці нема грошей, ми не маємо зброї, не маємо армії, лише жменьку відчайдушних добровольців. А наш ворог має потужного союзника, і ви знаєте, про кого йдеться. Я не вірю, що Юміт Оздемір залишить Леобург. Він обов’язково повернеться. Повернеться скоро і, боюся, на чолі цілої армії, тому без вашої допомоги ми не встоїмо,— Джекі зробила паузу, обличчя Болеслава залишалося замисленим і похмурим.— Ви — єдина наша надія, а ми — єдина перешкода, яка відокремлює вас від війни. Ви ж розумієте, що вони не зупиняться, проковтнувши Леобург?
Король кинув у філіжанку два шматочки цукру і помішав каву срібною ложкою.
— Панно Яблонська, я чудово розумію ваш відчай. Ви цілковито маєте рацію — ми готуємося до оборони. Але я маю уточнити: ми так живемо. Це наше життя — щомиті бути готовими захищатися. Раніше так не було — й Україна довгі століття не мала державності. Але тепер ми виплекали покоління, яке за лічені дні здатне перетворитися на армію і застосовувати для оборони будь-які підручні засоби. Бути готовими до війни щохвилини — наша єдина можливість вижити. Але поки війна не прийшла до нас, ми не закликатимемо її на нашу голову. Ми не можемо вступати в союзи, які ставитимуть нас під прямий удар. Ми не хитатимемо власний нейтралітет.
— Якщо ви не маєте наміру укладати союзи, що тут, в такому випадку, роблять польські війська? Ми бачили їх на полігоні біля кордону,— Джекі стиснула кулаки, аж заболіли долоні.— А представники Дунайських князівств? А Троїстого союзу?
Болеслав презирливо вигнув губи. У Джекі склалося враження, що український король і сам не схвалює прибуття іноземців, але з якоїсь причини нічого не може з цим удіяти.
— Це традиційний щорічний вишкіл, нічого більше,— холодно кинув король.— Про жодні союзи не йдеться. Ми дотримуємося нейтралітету.
— Леобург так само дотримувався нейтралітету, навіть армії власної не мав. А Леобург — це не Україна з її родючими землями. Та їм навіть земля наша не потрібна,— пирхнула Джекі.— Вони просто хочуть зробити наших учених своїми рабами, от і все. А тоді війна прийде і до вас, ваша величносте, можете не сумніватися. І жоден нейтралітет їх не зупинить.
— Послухайте,— Болеслав сьорбнув кави.— Українське Королівство існує, хоча лише якихось тридцять років тому ніхто не сумнівався, що довго ми не протягнемо. А зараз усі ключові рішення ухвалюються саме тут, у Вінниці, а не в Петербурзі чи у Відні. І в цьому велика заслуга такої політики. Ми не втручаємося в ігри гігантів, а вони натомість не чіпають нас.
Джекі відкинулася на спинку крісла і посміхнулася.
— А як же Київ?
— А що Київ?
— Ви малюєте його вашою столицею на мапах, сидячи у Вінниці. Невже не прагнете звільнити його?
Болеслав стиснув губи, його очі роздратовано звузилися.
— На все свій час. Запевняю вас, ми вміємо чекати.
Джекі видихнула, намагаючись заспокоїтися. Його спокійний тон і сонний вираз обличчя раптом почали так дратувати, що вона ледь стримувалася, щоб не вихлюпнути каву, яку король так спокійнісінько пив, йому на голову.
— Зараз, коли я розмовляю з вами, моє рідне місто, можливо, бомбардують з дирижаблів чи палять з вогнеметів. Моїх людей, можливо, труять газом,— засичала вона.— Ми теж трималися за той клятий нейтралітет, але коли трапилася катастрофа, нам ніхто не допоміг. Жоден гарант нашої безпеки не запобіг цій трагедії.
— Співчуваю,— кивнув Болеслав.— Я сьогодні ж визнаю за Народною Радою з вами на чолі право спадкоємності влади, і Сойм ухвалить постанову на вечірньому зібранні.
Папірець! О, він ду-у-же допоможе їм проти Оздемірових танків!
— Дякую, але я сподівалася...— Джекі зціпила зуби.— Я сподівалася на істотнішу допомогу. Нам потрібна зброя — стільки, скільки зможете дати.
— Скільки людей мешкає в Леобурзі? — несподівано запитав Болеслав.
— Близько ста тисяч.
— Ви відповідальні за сто тисяч, панно Яблонська. А на підконтрольних Українському Королівству землях — десять мільйонів. Я не можу ризикувати десятьма мільйонами заради ваших ста тисяч. Ми не надаватимемо вам зброї.
Джекі відчула, як від кипучого гніву спалахнули щоки. Перед очима промайнули довгі ряди тіл під закривавленими простирадлами, жовті черевики, жерло танкової гармати, що дивиться на неї, і вогняний струмінь, від якого її врятував Тео... Стогін, кров, операції під склепінням собору, обпечені Данилові руки. На очі накотилися сльози. Як він може бути таким спокійним?!
— Невже ви не розумієте... вони ж усі загинуть! Усі! — Джекі зірвалася з місця і нервово пройшлася кабінетом.— І я загину разом з ними! Ми не маємо нічого! Вони вбивають нас, а світ лише дивиться! Ви просто сидите і чекаєте, коли небо впаде на наші голови!
Ох, Данило її вб’є! Замовкни, дурепо, негайно стули пельку...
—
