Леобург - Ірина Грабовська

— Лейло,— тихо покликав Тео.

Вигнанка обернула голову, їхні погляди зустрілися. Її чорні очі були сповнені первісного жаху. Лейла ще наче перебувала посеред битви, навколо стрекотіла стрілянина, і застиглий бур обертався над нею. Тео простягнув руку. Вона нерішуче торкнулася його долоні кінчиками пальців, він обхопив її зап’ясток і витягнув з-під бура. Вигнанка сіла, згорбивши спину, і замружилася від яскравого світла прожектора. Її тіло помітно трусилося, тремтіли навіть губи, і Тео розгубився: цієї миті вона здавалася йому звичайною людиною, звичайною жінкою, яка не могла впоратися з шоком. Він не міг відпустити її руку, не міг розірвати зв’язок, що на мить встановився між ним і тією, живою Лейлою, в якої цебеніла кров з розбитого чола і пальці якої стискали його долоню, а не руків’я кинджала.

— Пусти. Відпусти мене, Яблонський.

Тео отямився. Дівчина висмикнула долоню з його пальців і обхопила себе руками. Вона розгублено озирала кімнату, тіла, зиркнула на закривавлений бур і на свій залитий кров’ю одяг. Зрештою їй вдалося сфокусувати погляд, вона припинила тремтіти. За лічені секунди Лейла підхопилася з підлоги. Тео підвівся за нею. Вигнанка похитнулася, але, побачивши Федю, кинулася до нього, мало не спіткнувшись об тіло на підлозі.

— Ти не... ти не поранений? — видихнула вона, помітивши кров на його рукавах. До кімнати забіг лікар, Тео бачив його в соборі.

— Ні,— сухо відповів двійник і кинув погляд на Яблонського.— Хоча оцей забрав у мене зброю!

Тео криво посміхнувся.

— Ти все одно не здатен стріляти у ворога,— він обернувся до підземного корабля.— Цікаво, де росіяни взяли британську субтерину.

Лейла звела брови й вимогливо дивилася на нього, чекаючи на пояснення.

— Ти забрав у нього зброю?

Тео дістав складаний ніж і колупнув фарбу на носовій ляді. Так і є. Під свіжим зеленим шаром ховалися темно-сині кольори британського підземного флоту і, звісно, їхній Юніон Джек.

— А що я казав! — задоволено посміхнувся Тео.— Ще й «ворт-честер». Росіяни б сюди втулили отой свій кривенький...

— Яблонський, мене могли вбити на хрін, а мені навіть не було чим захиститися! — процідив Федя.

— Нема-нема правдоньки на світі,— Тео віддав двійникові револьвер і обернувся до Лейли.— То ти допитаєш полоненого, любонько, чи дозволиш мені?

— Полоненого?

Він кивнув на водія субтерини, що досі лежав долілиць.

— Я допитаю. Але не думай, що ти уникнеш відповіді, Яблонський,— Лейла кинула на нього роздратований погляд і скомандувала полоненому російською: — Встать[82].

Хлопець незграбно заметушився, вигнанці підхопили його під руки і підняли. Лейла підступила ближче.

— Цей гаврик має якісь документи?

Вигнанець похитав головою.

— Нашивок теж нема,— вигнанка стиснула вуста й озирнулася.— Як і в оцих на підлозі... лише кундшафтерські пов’язки.

Лейла підняла голову полоненого за підборіддя і провадила російською:

— Хто такий? Звідки? Яка частина?

— К-ковальов... Василій. Я звідси. Я з Леобурга! Служив у поліції... в третьому відділенні... я з Леобурга!

— То з якого це часу леобурзькі поліціянти вміють керувати бойовими субтеринами?

— Я курсант! — випалив хлопець.— Я не керував нею, лише дивився.

— Ага, то друзі палили, а ти поруч стояв? — презирливо посміхнулася Лейла і витягла з кобури одного з вигнанців револьвер.— Зробімо так: я ставлю питання — ти відповідаєш. І якщо мені не сподобається твоя відповідь, я роблю в тобі дірку. Я можу наробити дуже, дуже багато дірок, перш ніж ти розповіси, як потрапив у цю кляту машину.

— Лейло...— насторожено почав Федя, але вигнанка піднесла долоню, наказуючи йому замовкнути.

Тео мовчки спостерігав за нею. У Лейлиних очах з’явився той азартний, гарячковий блиск, що його він частенько помічав у бандитів різного штибу у Вайомінгу. Всі вони дивилися так само, маючи твердий намір його вбити. І про милосердя не йшлося ні тоді, ні зараз.

Лікарі підняли фон Бауфа на ноші, й Федя пішов з ними, супроводжуючи свого пораненого радника. Лейла провела їх поглядом і обернулася до полоненого.

— Почнімо спочатку: звідки ти, такий розумний?

— Я з...— полонений затрусився.— Прошу вас!

— Не чую!

— Я леобуржець! З російської громади! Мої батьки працюють у чинбарні Гульдена!

Лейла напружено стиснула револьвер. Вона не жартувала. Тео переступив розпластаний на підлозі труп і підійшов до полоненого.

— Як до перейменування називалася площа Олекси Чорного? — спитав він, старанно добираючи слова російською.

Хлопець тремтів, дивлячись йому в очі, але не міг вимовити ні слова. Авжеж, у такі дрібниці його не посвячували. І його виживання — останнє, що цікавило Оздеміра. Вони всі — лише мішені на великому полігоні. Судячи з того, як діяли сьогодні нападники, вони були далеко не так добре підготовлені, як елітні частини імперської армії. Та й субтерина — зброя нова, що потребує випробувань у боях. І випробувати її вирішили на вигнанському штабі.

— Бач, яка штука,— зітхнув Тео і заклав руки за спину.— Вона — наша командирка. Їй ніхто не завадить, а про дірки вона зазвичай не жартує. Але якщо ти розповіси мені все, що знаєш, можливо, залишишся живим. Отже, ти не леобуржець. Звідки ти?

— Псков,— похмуро відповів механік.

— Яке ви мали завдання?

— Ми мали... координати...— хлопець кинув переляканий погляд на вигнанку,— вашого штабу. Ми мали знищити його. І... ще дали спеціальну вказівку щодо дівчини. Ми мусили взяти її живою. Або... або труп. Принести. Що завгодно.

Тео обернувся. З Лейлою щось коїлося. Очі вигнанки розширилися, вона важко втягувала повітря і стрімко бліднула, ніби з неї насосом викачували кров.

— Скільки ще субтерин дали Оздемірові? — продовжив допит Тео, не чекаючи Лейлиної реакції.

— Одну. Я чув лише про одну, нашу.

— Скільки частин відрядили до Леобурга? Скільки ти бачив?

— Я не знаю... не знаю... Нас привезли вночі, дали координати, завдання, і я... я навіть не одразу второпав, що ми вже не в Нейтральній зоні. Я побачив місто в долині! А доти ми були на полігоні біля Твері...

— Оздемір хоче мене,— повільно вимовила Лейла.— Що ж...

Вона стрімко наблизилася до полоненого механіка. Її обличчя на мить спотворило геть чисте безумство. Лейла зціпила зуби і скривила губи, ніби збиралася загарчати, як дикий звір. Тео мимоволі задивився на неї.

Вигнанка