Леобург - Ірина Грабовська

— Я просто в розпачі від вашої бездіяльності! — Джекі трусило від гніву, вона нависла над королем і вперлася руками в боки.— Зараз, у цю хвилину, ви можете перешкодити вбивствам, але ви... ви боїтеся! Коли ви одними з перших визнали наш суверенітет усупереч думці імперій, ви не боялися?!

— Панно Яблонська,— втомлено зітхнув Болеслав.— Я поділяю ваше обурення, але зі свого боку можу лише обіцяти, що в разі продовження бойових дій Українське Королівство прийме, розмістить і забезпечить ваших біженців усім необхідним. Також найближчим часом до Леобурга прибуде гуманітарна допомога. Якщо вам знадобиться моє сприяння щодо організації міжнародного конгресу гарантів недоторканності ваших кордонів — можете цілком на мене розраховувати. Але зброя... ні.

Запала мовчанка, і Джекі раптом почула дуже знайомий звук — тихий механічний скрегіт. Болеслав закасав рукав і подивився на наручний годинник.

Такий самий, яку неї. Японський годинниковий «павук» тарабанив лапками по його зап’ястку, і король опустив важіль, щоб вимкнути будильник.

— Це японський годинник? — пробурмотіла Джекі вголос.

— Що? — король кинув на неї погляд.— Так, японський. І в мене за кілька хвилин наступна зустріч. Перепрошую, Агнесо.

Він підвівся з крісла, демонструючи, що час аудієнції вичерпано. Джекі люто смикнула зав’язки капелюшка, намагаючись зав’язати бант.

Вона вилетіла з кабінету, не прощаючись, і стрімко залишила резиденцію. Після напівтемряви холу в очі боляче вдарило червоне світло сонця, що вже поволі ховалося за жовтими кронами дерев. До неї підбіг Данило. Дівчина не зупинилася і швидкими нервовими кроками попрямувала до екіпажа.

— Ну як? Чого мовчиш?!

— Нам торба,— розпачливо видихнула вона і відчинила дверцята екіпажа, не чекаючи, поки це зробить водій.— Нічого не вийде. Даню, я нагримала на нього. Я нагримала на короля.

— Е-е...— тільки і сказав її «кузен».

Лейла навела тетранокль і клацнула лінзами. Сутінки забарвилися зеленим, а вдалині, на тому березі річки, за огорожею парку і між будинками спалахнули яскраві силуети.

— Чому вони зупинилися?

Мак опустив свій тетранокль і обернувся до неї.

— Тут наші позиції. Поки вони не з’ясують їхню міцність, не ризикнуть атакувати.

— Скільки їх? Хто це взагалі в біса такі?

— Розвідка доповіла, що їх близько тисячі, не так і багато,— Мак знову поглянув у тетранокль.— Можливо, це леобуржці, що втекли з Оздеміром. З розпізнавальних знаків у них — лише пов’язка з леобурзьким левом, як у кундшафтерів.

Лейла закусила нижню губу і задумливо звела брови.

— Скільки мають техніки?

— Кілька броньовиків і три бойові дирижаблі. До міста дирижаблі поки що не підходили, швидше за все, їх використовують для розвідки.

— Чиї дирижаблі? Російські?

— Вочевидь, що так,— знизав плечима вигнанець.— Вони дуже високо, інші так не літають. Але імперського орла нема.

— Їх замало, щоб захопити Леобург.

— Так,— погодився Мак.— І це ще більше насторожує.

Лейла прибрала тетранокль у торбу і відповзла від краю даху.

— Евакуюйте поранених до штабу. Всіх біженців з Творчого — у підземні сховища під Університетом. У Михайлівському соборі й Ратуші не повинно бути нікого з цивільних, зрозуміло?

— Зрозуміло.

Лейла пірнула на горище і побігла сходами вниз. Там на неї вже чекав наспіх броньований паромобіль.

— Боже,— видихнула вона, побачивши металеву потвору.— З вами тільки воювати.

Федя розгладив мапу на столі. Його нудило від хвилювання. Кілька годин — і йому доведеться презентувати результати на засіданні Ради, а він ніяк не міг зосередитися. Хлопець уперся ліктями в стіл і скуйовдив волосся. Що він тут забув? Чому просто не може піти звідси, чому Джекі знову втекла і що в біса сьогодні сталося між ним і Лейлою? І навіщо, коли в місті з’явилася невідомо чия армія, яка вночі може їх усіх перебити, він міркує про це?

Поруч хтось увічливо кахикнув. Федя аж підскочив з несподіванки. Напроти стояв невисокий гладкий чоловік з пишними бакенбардами і лисиною. Він виструнчився перед Федею, наче перед військовим командиром, і доповів:

— Франц фон Бауф. Штабс-капітан Прусської королівської армії... у відставці.

Брови Феді поповзли на лоба. Хто це? Гість вичікувально дивився на нього, а тоді запитав:

— З ким маю честь?..

— А... ну... Мене звуть Федя.

Фон Бауф чекав на продовження, але, так і не почувши його військового звання, кивнув.

— Мене просили обговорити з вами стратегію.

— Хто просив?

— Командирка вигнанців, Лейла.

Федя здригнувся, почувши її ім’я. Вигнанка таки відпровадила до нього досвідченого помічника. Можливо, разом вони зможуть вигадати щось, що дозволить їм дожити до світанку.

— Я б показав вам стратегію, але насправді є лише окремі ідеї.

Фон Бауф насупився. Вони сіли за стіл, і Федя, посиливши світло газової лампи, виклав свої думки, розставляючи солдатиків на мапі по місцях оборони. Штабс-капітан кивав, іноді перепитував, і Федя рився у словниковому запасі Тео, мов у шафі, щоб знайти потрібні німецькі слова.

— В цілому, ви маєте рацію. Наших сил забракне, щоб утримувати все місто. Також припускаю, що на північному сході Леобурга — там, де мешкає російська громада,— нам опиратимуться, якщо ми будуватимемо оборону. Слід зміцнювати оцю лінію,— фон Бауф розкреслив лівобережжя навпіл.— Можна навіть віддати їм будівлю в’язниці й поліційні казарми.

Федя кивнув.

— Треба дізнатися в Лейли, скільки їх зайшло сьогодні на лівий берег.

— Зараз вона тобі розкаже.

Біля люка штабної стояв Тео. Їхні свідомості розділяла «ширма», Федя не знав, про що той міркує, але з виразу обличчя припускав, що двійник страшенно розлючений.

Авжеж, він знає про ту сцену в Ратуші.

Тео підійшов до столу і сів поруч з прусським штабс-капітаном. Федя витримав його допитливий погляд і посміхнувся. До штабної увійшла Лейла.

— А ось і вона!

Вигнанка зупинилася на вході. Яблонський і фон Бауф водночас підвелися зі стільців, Федю ніби щось штовхнуло зсередини і він теж схопився з місця. Що ж, манери у джентльменів цього світу залишаються навіть під землею. Лейла пропустила до кімнати якогось вигнанця, що заніс тацю з бутербродами і латунний чайник, причинила ляду й підійшла до столу.

— Отже, що маємо на лівобережжі? — діловито запитав Тео, пропалюючи її в’їдливим поглядом.

— Це ти маєш доповідати,— гмикнула Лейла.— Ти саме виконував завдання в Шарлоттиному борделі.

— Моє завдання було надто важливим, щоб ще стежити за хлопцями Оздеміра, але, наскільки я