Леобург - Ірина Грабовська
— Що ти в біса коїш?! — засичав Тео їй в обличчя, навалившись усім тілом.— Він полонений! Він мій полонений!
— Даю секунду, щоб ти зліз із мене,— люто видихнула вона.— Один...
Тео відпустив її і підвівся, гидливо обтрусивши одяг. Лейла встала і схилилася до механіка:
— Передай Оздемірові, що я стала Ельзою. Я стала Ельзою і чекаю його на перемовини,— Лейла випросталася і повернула револьвер вигнанцеві, а потім знову подивилася на Тео.— Викиньте його десь по той бік річки. Може, свої знайдуть його раніше, ніж він спливе кров’ю.
— Ти не маєш права так чинити,— повільно вимовив Яблонський.
— Маю. Я ж командирка, ти сам визнав,— посміхнулася вона.
— Коли ми з тобою поїдемо до Вайомінгу, командуватиму я.
Її обличчя витягнулося від такого нахабства. Тео розвернувся і вийшов з кімнати, не встигла вигнанка й відповісти.
Лейла зачинила двері своєї кімнати і запалила газову лампу. Капсула майже спорожніла, треба було заново заправити її газом. Морок розвіявся, предмети осяяло м’яке жовтувате світло. Відображення в щербатому дзеркалі залишало бажати кращого. Лейла торкнулася ґулі й широкої подряпини на лобі, з якої до брів тяглися цівки засохлої крові. М’язи викручувало, голова розколювалася від болю. Вигнанка втомлено зітхнула і сіла на пуф біля трюмо. Намацала в шухлядці недопиту пляшку віскі. Старе добре віскі, сім тисяч п’ятсот дванадцятого року. Це... це дві тисячі четвертий за нормальним календарем? Добра витримка. Лейла зробила великий ковток, змочила хустку й кілька хвилин обережно відтирала засохлу кров. Тоді розплела косу і почала розчісувати сплутане волосся.
Цікаво, чи шкодував Оздемір, що не вбив її, коли дізнався, що вона повернулася? Чи боїться він її? Навряд. Певно, йому цікаво подивитися на неї тепер, нагадати про себе і про те, що він робив; пересвідчитися, що вона й досі — те загнане звірятко, яке ховається під столом, марно намагаючись уберегтися від нього.
Але найхимерніше було те, що Лейла сама прагнула цієї зустрічі. Вона сама хотіла переконатися, що стала кимсь іншим, кимсь більшим за те звірятко. Певно, якщо вони так прагнуть одне до одного, рано чи пізно зустрінуться.
Ляда рипнула, вигнанка здригнулася. В кімнату зазирнув Мак.
— Чого тобі?
— Там цей...— рудий велетень зачинив по собі ляду.— Поруч з Ратушею знайшли труп.
— Оце дивина,— пробурчала Лейла, продовжуючи відтирати кров.
— Ну, цього разу — дивина. Тобі варто подивитися.
Лейла зловила погляд Мака в дзеркалі. Потім стомлено закотила очі й кивнула.
За кілька хвилин вона вже трусилася в поспіхом переобладнаному на панцирник паромобілі. На щастя, дороги Леобурга були здебільшого порожні, й шлях не забрав багато часу. Лейла з полегшею вилізла з гуркітливої бляшанки й пішла до юрми, що стовбичила на внутрішньому подвір’ї Ратуші. Вигнанка протиснулася крізь них і мало не наступила на розпластане на землі тіло.
Голова бідолахи лежала за кілька метрів від тіла. Це був юнак, судячи з одягу — з Робітничого району. На боці мав велику полотняну торбу, на вигляд порожню. Лейла гидливо скривилася і присіла навпочіпки біля тіла.
— Что за дичь[83],— пробурмотіла вона.
— Поглянь на рану,— вказав Мак.— Голову ніби відрізали одним ударом. Ідеальним ударом.
Лейла відчула, як до горла підкочує нудота, і підвелася, намагаючись не дивитися на труп.
— Упізнали?
— Поки що ні.
— Гаразд. Зараз нема часу з цим марудитися, у нас пів міста окуповано. Приберіть це звідси,— скомандувала вона.— Й оцих розженіть. Теж мені розвагу знайшли.
Щось гупнуло, і спалах на мить засліпив її. Лейла роздратовано замружилася.
Зінкевич. Як же дістав цей кореспондент!
— Вибачте,— всміхнувся хлопець і поправив картатий берет.— Кілька знімків для завтрашнього номера.
— Та йди ти до біса! — спалахнула вигнанка.— Я не давала дозволу!
Хтось торкнувся її рукава, Лейла здригнулася. Позаду стояла Казумі.
— Стоп, а ти що тут робиш?! — вигнанка відвернула дівчинку від мертвого тіла, на яке та кидала перелякані погляди.
— Я хотіла розповісти тобі,— почала Казумі японською і потім перейшла на німецьку, старанно вимовляючи гострі, як лезо, слова.— Вранці мої респонденти з Відня повідомили...
Лейла насторожено здійняла плечі.
— Привселюдно розмовляй зі мною японською,— вона взяла дівчинку за руку.— Ходімо звідси.
Вони відійшли від натовпу. На обличчі Казумі застиг винуватий вираз, ніби Лейла збиралася відчитати її за погану оцінку в школі.
— Які ще «респонденти»? — втомлено запитала Лейла.— І чому з Відня?
— У мене є персональний телеграф,— дівчинка дістала з кишені невеликий пристрій. Латунна пташка з гострим дзьобиком сиділа на широкому коліщатку, по якому проходила вузька стрічка. Казумі натиснула важіль, і пташка вдарила дзьобом по стрічці.
— Що це?
— А хіба в Леобурзі таких нема? — здивувалася дівчинка.— Я обмінююся повідомленнями з людьми з різних міст. Переважно з Токіо, але є і з Відня, з Осло, один з Лондона. Вони пишуть сигналами, і ми одне одного так розуміємо.
— Що пишуть?
— Та так, зазвичай різні дурниці. Я розповідаю про своє життя, вони — про своє. Коли ми з батьком переїхали до Леобурга, в мене з’явилося багато нових респондентів.
— Боже,— видихнула Лейла.— Телеграфний інтернет.
— Що? — вигнула брови Казумі.— Отож, сьогодні Ганс із Відня написав: у місті подейкують, що скоро буде війна. Цісаря розлютила атака росіян на Леобург і війська поруч з Нейтральною зоною. Він надіслав якесь послання російському цареві. Мені здалося, ти маєш про це знати — до Леобурга новина дійде лише завтра.
— Дякую. Отже, Оздемір не продовжує наступ, бо чекає вказівки згори, а в Петербурзі ще не вирішили, що робити,— задумливо промовила Лейла.— Добре. Але дзьобиком зайвий раз не клацай, зрозуміла? І взагалі, нікому не показуй цю штуковину. Якщо не хочеш загриміти до камери за шпигунство.
— Я?! — великі розкосі очі Казумі розширилися з переляку.
— Так, ти. Бо навіть я не зможу тебе захистити. А тепер бігом до Мака і попроси його відвезти тебе до штабу.
Казумі дивилася на неї не кліпаючи, але вже не перелякано, а з дивним захопленням. Лейла зіщулилася. Вона вже бачила такий погляд. І того разу це дуже, дуже погано скінчилося.
— Я дуже радію, що ти вижила,— у
