Леобург - Ірина Грабовська

— Я тут той-во...— Джекі запитально наморщила лоб.— Чи може аристократка проти ночі заходити в номер до свого кузена?

Данило всміхнувся і пропустив її до кімнати. Біля вікна стояв похмурий Давид.

— Я хотіла вибачитися,— почала Джекі.— Це все через мене.

— Авжеж, ні,— Давид обернувся до неї.— Ніхто в Леобурзі не посміє тобі дорікнути після того, що ми пережили.

— Галь попереджав, що король триматиметься за нейтралітет до останнього. Нема сенсу вибачатися,— сказав Данило, зачинивши валізу.— Король принаймні пообіцяв сприяти конференції. Може, та штука в Оздеміровому кабінеті — якраз і є вихід на якесь високопоставлене цабе? Типу захищеної урядової лінії? Подивимося.

— Я сьогодні розмовляв з представниками Троїстого союзу і Малопольського Князівства,— додав Давид.— Вони запевнили, що Леобург отримає гуманітарну допомогу. Але більше розраховувати нема на що... Не тільки Україна тримається за нейтралітет.

Джекі підійшла до вікна. На підвіконні лежала газета, що її Данило купив на вокзалі. «Австралія свобідна!» Дівчина перегорнула першу сторінку. «Коронний гетьман Українського Королівства Северин Ярошенко відвідав вишкіл королівської фльоти в Одесі». Замітка була ілюстрована: зі шпальти гордовито дивився чоловік у військовому однострої та високій чорній папасі. Його довгі козацькі вуса спускалися нижче підборіддя, а з-під комірця визирав залізний хрест. Прискіпливий погляд гетьмана чомусь змушував Джекі нервувати, ніби вона опинилася на допиті. Дівчина роздратовано відклала газету і поглянула у вікно. Біля входу в готель у каламутному світлі газового ліхтаря виднілися силуети. Джекі придивилася. Вони були в цивільному, але чомусь їй здавалося, що це саме військові. Схоже, це просто враження цих шалених днів. Джекі вже хотіла відпустити гардину, як тут один з незнайомців обернувся і глипнув на вікна готелю.

Азіат.

Знову.

— Давиде, поглянь, хто тут.

Вигнанець, що стояв поруч, визирнув у вікно.

— Це китайці якісь, чи що? — пробурмотіла Джекі.

— А може, японці,— знизав плечима він.— Але що вони тут роблять?

До готелю під’їхав паровий екіпаж. Люди швидко влізли досередини, й екіпаж покотився Соймовою. Джекі обернулася до Данила.

— Я бачила азіата тоді на станції, він розмовляв з поляком, який мене налякав. А ще... король має японський годинник,— вона відсунула рукав і показала подарунок Казумі.

— Вінниця не схожа на відомий курорт,— задумливо мовив Данило.— Навряд вони приїхали зробити кілька селфі на тлі «Савою».

У двері постукали. Джекі здригнулася і краєм ока помітила, як Давид потягнувся до револьвера. Данило обвів їх настороженим поглядом, підійшов до входу й відчинив.

У коридорі стояв незнайомець у сірому костюмі. Він тримав у руках капелюх і тростину з круглим дерев’яним навершям.

— Вибачте, вам кого?

Гість мовчки окинув Данила оцінювальним поглядом.

Пишні довгі вуса, військова постава, гордий, серйозний вираз обличчя, уважні темні очі, коротко стрижене сиве волосся... та це ж... Джекі озирнулася на газету, яку залишила на підвіконні, й відчула, як руки вкриваються сиротами.

— Даню, це гетьман,— з переляку українською прошепотіла вона.

— Який гетьман? — Данило обернувся до неї і насупився. За мить його очі розширилися.— Гетьман?!

— Коронний гетьман Українського Королівства Северин Ярошенко,— німецькою промовила Джекі, підвищивши голос.

— Радий бачити вас, панно Яблонська,— також німецькою звернувся до неї гість.— Дозволите увійти?

Данило дивився на нього на всі очі з безглуздою дитячою усмішкою, ніби побачив рідкісного солдатика, якого бракувало в його колекції.

— Звісно, прошу вас,— Данило незграбно відступив, пропускаючи українського воєначальника в номер.

Джекі присіла на край ліжка. Ярошенко сів у крісло і закинув ногу на ногу. Данило нарешті припинив захоплено всміхатися і посерйознішав.

— Чесно кажучи, ми не очікували побачити вас тут, пане гетьмане.

— Перепрошую за несподіваний візит, але я щойно повернувся з Одеси,— сказав Ярошенко, і Джекі подумала, що він розмовляє німецькою так само добре, як і король, хоча замолоду вони служили в різних арміях.— Про те, що я тут, ніхто не знає, але я мусив зустрітися з вами.

— Якщо ви хочете пояснити, чому Сойм проголосував так, а не інакше, то не варто обтяжувати себе, це вже не має значення,— кинула Джекі й одразу ж прикусила язика. Знову її тягне нагримати на високопосадовця!

— Ні, панно Яблонська, я гадаю, ви чудово зрозуміли, чому так сталося, після розмови з королем. Ви, до речі, справили на нього незабутнє враження — він казав, що ще не бачив правителя, який би так самозречено захищав своїх людей. Йому хотілося б допомогти, але в його ситуації це неможливо. Однак, на відміну від його величності, я маю інший погляд. Росія — анітрохи не менша загроза, ніж Австрія. Українське Королівство — кривава рана на боці ведмедя, а Леобург — кістка в його горлі,— очі Ярошенка гнівно спалахнули, але потому вираз його обличчя знову став байдужим.— Ми нероздільні, й тому ваші інтереси — то і наші інтереси також.

— Ого,— видихнула Джекі.

— Сьогодні Сойм провалив ще одне голосування,— сказав Давид.— Про створення союзу з державами «Нового поясу».

— Так, і це ще одна наша помилка,— погодився гетьман.— Політика його величності на початку була дуже ефективною, королівству вдалося відстояти право на прийняття самостійних рішень без австрійського впливу. Нашому війську не довелося брати участь у Другій війні. Ми уникли нових руйнувань і жертв. Але віднедавна ситуація в світі почала стрімко змінюватися, а в нашому Соймі занадто захопилися внутрішньою боротьбою і не відчувають цього.

— Треба влаштувати їм екскурсію у Михайлівський собор Леобурга,— видихнула Джекі.— Там би відчули.

Обличчя гетьмана не змінило свого виразу, але погляд потеплішав. Вочевидь, він розумів її почуття.

— І як саме змінилася ситуація? — насторожено запитав Данило.

— З’явився шанс позбавити світ від імперій,— спокійно мовив Ярошенко.

Давид здивовано вигнув брови.

— Ви думаєте, це можливо?

— Ймовірність дуже велика,— гетьман перевів погляд на вигнанця.— Я витратив більшу частину життя на боротьбу з ними. І ніколи раніше ця мета не була такою досяжною. Світ змінюється карколомно, і, на наше щастя, цього не відчуває не лише український Сойм, але й імператори Австро-Боснії та Росії. У тому, що війна вже почалася, і почалася вона з Леобурга, немає жодних сумнівів.

— Так,— гірко всміхнулася Джекі.— Але нас ніхто не підтримує.

— Я тут саме для цього,— Ярошенко дістав з кишені жилета аркуш паперу.— Його величність неодмінно зрозуміє моє рішення.

Гетьман простягнув Джекі папірець. Вона пробігла поглядом по тексту. «Спеціяльний