Господиня - Стефані Маєр

Я виїхала на дорогу. Серце скажено калатало, ривками штовхаючи кров по венах. Усе тіло тремтіло після стресу.

— Поїхали, — прошепотіла я, клацаючи зубами.

Джаред голосно ковтнув.

— Замалим не пропали, — мовив він.

— Я думала, що Кайл просто так не поїде далі.

— Я також.

Ми здатні були хіба перешіптуватися.

— Шукач купився на обман, — зуби Джареда досі клацали.

— Так.

— Я б не купився. Твої акторські здібності не поліпшилися.

Я знизала плечима. Тіло так закляло, що здригнувся кожен м’яз.

— Вони не могли мені не повірити. Я… це щось небувале. Яке не повинно існувати.

— Щось неймовірне, — погодився Джаред. — Чудесне.

Від його слів стало тепло, лід у венах і в животі розтанув.

— Шукачі не дуже відрізняються від решти, — пробурмотіла я сама до себе. — Їх нема чого боятися.

Джаред замислився й похитав головою.

— Зізнайся, є щось такс, що’ тобі не до снаги?

Я й не знала, що відповісти.

— Тепер, коли ти з нами, все зміниться… — він немов говорив сам до себе.

Я відчувала, як сумує Мелані, але цього разу вона не сердилась — мабуть, змирилася.

«Ти можеш їм допомогти. Можеш захистити їх краще за мене», — зітхнула Мел.

Попереду замаячили знайомі фари. Я полегшено зітхнула й додала швидкості — зовсім трошки, щоб не порушувати правил. Джаред витягнув ліхтарик. Я одразу втямила, що він збирається зробити. Ми під’їхали до кабіни вантажівки, і він спрямував промінь собі в очі. Кайл кивнув і полегшено зітхнув. Іян метушився й усе намагався роздивитися мене. Я помахала рукою, і він скорчив гримасу.

Ми наближалися до потаємного в’їзду в печери.

— Може, варто не зупиняючись їхати у Фенікс?

Джаред замислився.

— Ні. Нас можуть побачити на зворотному шляху. Не думаю, що вони стежать саме за нами. Їх більше цікавить дорога.

— Атож, вони за нами не поїдуть.

В цьому я була цілковито впевнена.

— Тоді гайда додому.

— Додому, — охоче погодилась я.

Ми загасили фари, Кайл зробив те ж саме. Ми квапилися: до світанку ще слід розвантажити машини та знайти місце, щоб заховати їх, тому що за невеличким виступом біля входу вантажівки не заховаєш.

Я подумала про вхід у печери й закотила очі: цю велику таємницю без сторонньої допомоги я так і не змогла розгадати. А Джеб таки хитрун. Ось, наприклад, орієнтири, які він накреслив для Мел на обкладинці фотоальбому. Вони вели не до сховища. По цій карті ви зрештою опиняєтеся на пагорбі неподалік од входу, а тоді Джеб вирішує, чи запрошувати вас усередину, чи ні.

— Як гадаєш, що трапилося? — запитав Джаред, урвавши мої роздуми.

— Що ти маєш на увазі?

— Нещодавнє зникнення, про яке згадував шукач.

— Хіба не про мене йшлося?

— Вандо, твоє зникнення не нещодавнє. Крім того, раніше за шосе не наглядали. Це щось новеньке. Вони шукали нас. Тут!

Його очі звузилися, а мої натомість розширилися.

— Що ж це наші робили? — раптом вибухнув Джаред і щосили вгатив кулаком по щитку.

— Гадаєш, Джеб і решта щось накоїли?

Джаред не відповів; він люто дивився на ясно освітлену зірками пустелю.

Не розумію. Чого це шукачі полюють посеред пустелі на людей, навіть якщо хтось і зник? Нещасні випадки іноді трапляються. Чому ж шукачі дійшли саме такого висновку?

І чому Джаред біситься? Наша велика родина в печерах не привертала б навмисно до себе зайвої уваги. Ми завжди поводилися обережно. Ніхто не виходить із печер, тільки у разі крайньої потреби.

Коли вірить, що на це є серйозна причина. Необхідність.

А може, Док із Джебом вирішили скористатися з моєї відсутності?

Джеб пообіцяв, що, поки я під його дахом, мордування людей і душ припиниться. Невже таким чином він знайшов компроміс?

— З тобою все гаразд? — запитав Джаред.

У горлі пересохло, я не могла відповісти. Тільки похитала головою. З очей покотилися сльози й закрапали з підборіддя на коліна.

— Може, краще я поведу?

Я знову похитала головою. І крізь сльози я все добре бачу.

Він не заперечував.

Я тихенько проплакала всю дорогу до невисокої гори, за якою ховався вхід у наші розгалужені печери. Насправді це був звичайний пагорб — незначний викид вулканічної породи, дуже схожий на всі інші пагорби, порослі чапарелем і колючими опунціями. Тисячі крихітних віддушин губилися поміж темно-червоної вулканічної породи. Де-не-де клубочився димок, чорний на чорному тлі.

Я вилізла з фургона й оперлася на дверцята, витираючи очі. Джаред став поруч. Він повагався, а тоді поставив руку мені на плече.