Господиня - Стефані Маєр
— …нечесно просити її вибирати, — казав Іян. Він намагався говорити тихо, але гул вентилятора не міг його заглушити. Готельна кімнатка була дуже маленька.
— Чому це? Чи чесніше вказувати їй, де спати? Не вважаєш, що ввічливіше буде…
— Можливо, з кимсь іншим — так. Але для Ванди вибір буде мукою. Ти ж знаєш, як вона силкуватиметься догодити нам обом і зрештою почуватиметься нещасною.
— Знову ревнуєш?
— Не цього разу. Просто я знаю, як вона думає.
Далі запала тиша. Іян мав рацію. Він справді знав, як я думаю. Мабуть, він передбачив те, що, прочитавши в очах Джареда бодай слабенький натяк на згоду, я виберу Джареда, а тоді усю ніч вертітимуся й переживатиму, що образила почуття Іяна, та й Джаред не зрадіє моїй присутності.
— Гаразд, — відтяв Джаред. — Але будеш до мене вночі притискатися… потім не ображайся, О’Шсй.
Іян гигикнув.
— Не хочу здатися надто гоноровим, Джареде, але якщо бути до кінця відвертим, коли б у мене виникли такі думки, гадаю, ти б мені не завадив.
Якщо не брати до уваги незначні докори сумління, що на моєму ліжку марнується стільки місця, самій мені спалося справді краще.
Більше нам не доведеться ночувати в готелі. Дні пролітали швидше, наче навіть секунди хотіли мчати додому. Моє тіло саме тягнулося на захід. Всі ми з нетерпінням чекали повернення в наш темний мурашник — на наші небеса.
Навіть Джаред розслабився.
Сутеніло, за горами сховалися останні промінчики сонця. Ми з Джаредом вели фургон, підмінюючи один одного; позаду нас Кайл з Іяном, також по черзі, вели переповнену здобиччю вантажівку, їм доводилося вести важку машину обережніше, ніж нам фургон. Світло фар у дзеркалі заднього огляду блякло, аж поки зовсім не зникло за рогом.
Ми наближалися додому. Тусон залишився позаду. За кілька коротких годин я побачу Джеймі. А тоді, оточені привітними обличчями, ми вивантажимо довгоочікувану провізію. Справжнє повернення додому!
Для мене — вперше, усвідомила я.
Цього разу ми веземо з собою саму тільки радість. Ніяких приречених на муки заручників.
У збудженому очікуванні я ні на що не звертала уваги. Здавалося, милі пролітають не так швидко, як хотілося б.
Позаду знову з’явилися фари.
— Мабуть, Кайл за кермом, — муркнула я. — Наздоганяють.
А тоді несподівано з темряви випірнули червоно-сині вогні. Вони відбивалися в усіх дзеркалах, кольоровими плямами танцювали на даху машини, на сидіннях, на завмерлих обличчях і на щитку управління, стрілка спідометра показувала, що ми на двадцять миль перевищили швидкість.
Тишу пустелі розітнуло виття сирени.
Розділ 48Затримка
Червоно-синє світло блимало воднораз із завиванням сирени.
Перш ніж на Землю прийшли душі, і виття сирени, і миготливе світло означали одне: це їдуть представники закону, миротворці, карателі злочинців.
Зараз блимання світла й сердите виття теж означають одне. Майже те саме — це їдуть миротворці. Карателі.
Шукачі.
Однак тепер, на відміну від минулого, ці сигнали зустрічалися набагато рідше. Поліцію використовували для рятувальних робіт при нещасних випадках абощо, а не для забезпечення порядку. Здебільшого навіть поліція не мала мигавок — тільки «швидка» й пожежники.
Приземкувата обтічної форми машина позаду нас не призначалася для рятувальних робіт. Такий транспорт використовували на ловах. Такого я ще зроду не бачила, але одразу здогадалася, в чому справа.
Джаред завмер, його нога досі давила на педаль газу. Я бачила, як він силкується знайти вихід, вагається — обігнати їх на цьому старезному фургоні чи обдурити — заховати широкий білий кузов у ріденьких кущах пустелі, щоб не привести до печер. Ми вже зовсім близько до своїх. Вони сплять і гадки ні про що не мають…
За дві хвилини шалених пошуків виходу Джаред здався й зітхнув.
— Вибач мені, Вандо, — мовив він. — Це все через мене.
— Через тебе?
Він узяв мене за руку, а тоді скинув швидкість. Машина почала пригальмовувати.
— Пігулка в тебе? — видихнув він.
— Так, — прошепотіла я.
— Мел мене чує?
«Так», — схлипнула Мел.
— Так, — майже схлипнула і я.
— Я кохаю тебе, Мел. Вибач.
— Вона також тебе кохає. Понад усе на світі.
Коротка болюча пауза.
— Вандо, я… ти теж мені небайдужа. Ти чудова, Вандо. І заслуговуєш на більше, ніж я здатен тобі дати. Більше, ніж оце.
В пальцях він тримав малесенький предмет — замалий як на свою смертоносність.
— Зажди, — видихнула я.
Він не може померти.
— Вандо, ми