Господиня - Стефані Маєр

— Гаразд, — кивнула я. — Тоді мені, мабуть… варто з нею побачитися.

Я оперлася на стіну й звелася на ноги. Мої руки тремтіли, тож я стиснула їх у кулаки.

«Тобі ж нема чого питати».

«Дорогою щось вигадаю».

«Навіщо відкладати те, чого все одно не уникнути?»

«Не знаю».

«Ти хочеш її врятувати», — злилася Мелані. В її голосі бриніла відраза.

«Це неможливо».

«Ну звісно, що неможливо. Ти також зичиш їй смерті. Нехай її просто пристрелять».

Я напружилася.

— Все гаразд? — запитав Джеймі.

Я мовчки кивнула — не варто було зараз покладатися на свій голос.

— Ти не мусиш це робити, — мовив Джеб, пильно вдивляючись у моє обличчя.

— Все добре, — прошепотіла я.

Джеймі притиснувся до мене й обхопив рукою за талію.

— Ти лишаєшся тут, Джеймі.

— Я йду з тобою.

Тепер мій голос набрав сили.

— О ні, не йдеш.

Ми довго дивилися одне на одного, і вперше в житті в суперечці перемогла я. Джеймі насупився, але не зрушив із місця.

Судячи з усього, Іян також збирався йти зі мною, але я зупинила його одним-єдиним поглядом. Джаред дивився на мене сповненими подиву й нерозуміння очима.

— Вона постійно скаржиться, — тихо мовив Джеб дорогою в нору. — Ти поводилася тихо. А ця постійно вимагає більше: їжі, води, подушок… А ще повсякчас нам погрожує. «Шукачі вас усіх переловлять!» У такому плані. Брандт ледве тримає себе в руках. Вона його вже дістала.

Я кивнула. Це зовсім не здивувало мене.

— Але вона й не намагалася втекти. Багато балачок, мало діла. Тільки-но бачить зброю, одразу затихає.

Я сахнулася.

— Здається мені,— пробурмотів Джеб собі під носа, — що їй зовсім не хочеться помирати.

— Ви впевнені, що тримати її тут… безпечно? — запитала я, коли ми зайшли в темний звивистий коридор.

Джеб гигикнув.

— Ти ж не втекла, — нагадав він. — Іноді найнадійніший спосіб заховати річ — залишити її на видноті.

— У неї є мотив, а в мене не було, — коротко відповіла я.

— Хлопці ока з неї не спускають. Тобі нема чого хвилюватися.

Ми майже прийшли. Тунель повернув назад під гострим кутом.

Скільки разів я завертала за той ріг, навпомацки тримаючись за внутрішню частину виступу, як от зараз? Я ще ніколи не йшла із зовнішнього боку. Вона була нерівною, з випнутими гострими камінцями, що залишали синці й забої. І до того ж із внутрішнього боку коротше.

Коли мені вперше пояснили, що тунель не просто повертав під гострим кутом, а нагадував у цьому місці «Y» — два відгалуження від іншого тунелю — головного тунелю, — я відчула себе справжньою дурепою. Як казав Джеб, іноді найкращий спосіб заховати річ — залишити її на видноті. В хвилини відчаю, коли я замислювалася про втечу, подумки я завжди проминала це місце. Бо тут — нора, тюрма. Я уявляла, що це найтемніший, найглибший колодязь у печерах. І мене тут заживо поховали.

Навіть розумниці Мел не спало на думку, що в’язня триматимуть усього за кілька кроків од входу.

І виявляється, це був не єдиний вихід. Хоча другий був зовсім вузький — по ньому треба було лізти навкарачки. В печери я потрапила, йдучи випроставшись на весь зріст. Тому мені й на гадку не спало шукати вузький тунель. До того ж я ніколи не вивчала володінь Дока, а з самого початку намагалася їх уникати.

Знайомий, хоча й забутий з часом — ніби з іншого життя — голос урвав мої роздуми.

— І як ви примудряєтеся виживати з такою їжею. Бр-р-р!

Щось пластикове з тріскотом ударилось об каміння.

За рогом ясніло блакитне світло.

— Не думала, що людям стане терпіння заморити когось голодом. Надто складний план для таких тупоголових створінь.

— Я ж казав, — гигикнув Джеб. — Я вражений терпінням хлопців. Дивина, що вони так довго протрималися.

Останній ріг — і ми опинилися в яскраво освітленому тупику. Брандт і Аарон зі зброєю напоготові сиділи якнайдалі від шукачки. Побачивши нас, вони обоє полегшено зітхнули.

— Нарешті,— пробурмотів Брандт. На його обличчі з’явилися глибокі зморшки — їх проклало горе.

Шукачка припинила міряти кроками коридор.

Я здивувалася, побачивши, в яких умовах її тримають.

Її не запхнули в крихітну вузьку нору, а натомість дали відносну свободу, виділивши для прогулянок увесь кінець тунелю. На долівці лежав матрац і подушки. Поблизу валялася пластикова таця, коренеплоди хікамі й перевернута супова миска. З неї вихлюпнулося трохи супу. Це пояснювало нещодавній шум — шукачка викинула їжу, хоча, судячи усього, спочатку трохи підкріпилася.

Я подивилася на цей прояв людяності — й усередині замлоїло.

«А кого вбили ми?» — пробурмотіла Мелані похмуро. Її це також зачепило за