Господиня - Стефані Маєр

— Люди? — пискнула я надто голосно. Він уловив нотки страху в моєму голосі й інтерпретував його по-своєму.

— Не варто хвилюватися, Листя Вгорі, це всього-на-всього припущення. Жодних свідків не було. Прямуйте у Фенікс. Що швидше ви туди дістанетеся, то краще.

— Звісно. А може, ліпше таки в Тусон? Це ближче.

— Вам нічого не загрожує.

— Ну, якщо ви впевнені…

— На всі сто. Головне, не заїжджайте в пустелю, квітко.

З цими словами він усміхнувся, від чого його обличчя подобрішало, стало схожим на лиця інших душ, з якими мені випадало спілкуватися. Ну звісно, шукач хвилювався не через мене, а за мене.

Він не чекав, що я брехатиму. І, мабуть, не розпізнав би в моїх словах брехні. Він просто душа.

— І на гадці не мала, — усміхнулась я у відповідь. — Усе одно дякую за попередження. Тепер я буду обачнішою. Сумніваюся, що зможу заснути після почутого.

Я визирнула у вікно з боку Джареда, з тривогою вдивляючись у пустелю, — нехай шукач думає, що мені страшно, — і завмерла. На обличчі майнула непідробна тривога: в бічному дзеркалі відбивалося світло фар.

Джаред також напружився, але з усіх сил тримався.

Мої очі метнулися до шукача.

— Тут я вам допоможу… — мовив він, опустивши очі й з усмішкою на вустах копирсаючись у кишенях.

На щастя, він не помітив, як різко змінився вираз мого обличчя. Я намагалася контролювати м’язи, розслабитися, але ніяк не могла зосередитися: вогні в дзеркалі заднього огляду ставали дедалі яскравішими.

— Звісно, не варто зловживати, — провадив шукач, риючись у кишені.— Ліки, певна річ, не шкідливі, в іншому разі цілителі не дозволяли б роздавати їх просто так. Однак не вживайте часто, бо зіб’єте цикл сну… А, ось де вони. «Бадьорість».

Фари уповільнили своє наближення.

«Просто їдьте повз, — молила я подумки. — Не зупиняйтеся, не зупиняйтеся, не зупиняйтеся».

«Якби ж то за кермом був Кайл», — додала Мелані благальним тоном.

«Не зупиняйтеся. Просто їдьте. Не ставайте. Їдьте».

— Міс?

Я кліпнула, намагаючись зосередитись.

— А, «Бадьорість»?

— Просто вдихніть, Листя Вгорі.

В руці він тримав тоненький білий пульверизатор. Шукач легенько натиснув на нього, і перед обличчям з’явилося прозора маленька хмаринка. Я чемно нахилилася вперед і вдихнула, водночас поглядаючи в дзеркало.

— З ароматом грейпфрута, — мовив шукач. — Приємно, правда?

— Дуже приємно.

Раптом мій мозок немов протверезів, думки прояснилися.

Велика вантажівка пригальмувала й зупинилася позаду нас.

«Ні!» — зойкнули ми з Мелані воднораз. Частку секунди я шукала поглядом маленьку пігулку на підлозі, але де там — не змогла роздивитись і власної ноги.

Шукач неуважно зиркнув на вантажівку й махнув рукою, даючи знак проїжджати далі.

Я також озирнулася з натягнутою усмішкою на вустах, але не змогла роздивитися, хто сидить за кермом. Світло фар відбилося в моїх сріблястих зіницях і розсипалося тисячею зайчиків.

У вантажівці вагалися.

Шукач знову махнув рукою — цього разу наполегливіше.

— Давай, проїжджай, — буркнув він сам до себе.

«їдь! Їдь! Їдь!»

Рука Джареда стиснулася в кулак.

Вантажівка повільно заторохкотіла та зрушила з місця, протискаючись між машиною шукачів і фургоном. Світло від ліхтарика шукача висвітило два силуети, два профілі, які дивилися просто себе. У водія був перебитий ніс.

Ми з Мел одночасно зітхнули з полегшею.

— Як почуваєтеся?

— Бадьоро, — відповіла я.

— Години через чотири дія препарату припиниться.

— Дякую.

— Дякую вам, Листя Вгорі,— засміявся шукач. — Коли ми побачили вашу машину, подумали, що доведеться мати справу з людьми. Я увесь спітнів, але не від спеки! — (Я здригнулася). — Не хвилюйтеся. Вам нічого не загрожує. Якщо бажаєте, ми можемо провести вас до самого Фенікса.

— Дякую, але не варто хвилюватися.

— Було дуже приємно з вами познайомитися. От тільки закінчиться моя зміна, я одразу повернуся додому й розповім дружині, що зустрів іще одного переселенця з Планети Квітів. Ото вона зрадіє!

— Що ж… побажайте їй від мене «найяскравішого сонця і найтривалішого дня», — сказала я, переклавши на мову людей прийняте на Планеті Квітів привітання.

— Звісно. Спокійної вам подорожі.

— А вам спокійного чергування.

Він відійшов, і мені в очі знову вдарило світло ліхтаря. Я розлючено заморгала.

— Припини, Генку, — мовив шукач, приклавши долоню дашком до очей, і попрямував до машини. Стало знову темно. Я зробила ще одне неймовірне зусилля й усміхнулася невидимому Генку. А тоді тремтячою рукою завела мотор.

Виявилося, шукачі швидші. Маленька чорна машинка з мигавками на даху затуркотіла, різко розвернулася й розчинилась у темряві.