Господиня - Стефані Маєр

— Не забувай, на яку аудиторію це розраховано.

— І то правда. А шкода все-таки, що вже не показують старі людських передач, — Іян перемкнув кілька каналів й насупився. — Раніше деякі ще транслювали.

— У них було забагато насильства. Тому всі передачі замінили на не такі… жорстокі.

— Комедія «Сімейка Бреді» — це, по-твоєму, жорстоко?

Я мимовільно розсміялася: я бачила цей серіал у Сан-Дієго, а Мелані пам’ятала його ще змалечку.

— Він підбурював до агресії. В одній із серій маленький хлопчик побив до крові хулігана. А головне, зображено це так, ніби він учинив правильно.

На знак незгоди Іян тільки похитав головою та знову повернувся до перегляду передачі про чоловіка з Планети Морських Водоростей. Реготав він найбільше з тих сцен, які, за задумом автора, повинні були розчулити глядачів.

Я дивилась у вікно — тут розгорталося видовище набагато цікавіше, ніж передбачувана передача по телевізору.

Потойбіч шосе розкинувся невеличкий парк; з одного боку була школа, з другого — лука, на якій паслися корови. Поруч зі школою містився старомодний дитячий майданчик із пісочницею, гіркою, кільцями та механічною каруселлю. Звісно, там були й гойдалки, і саме вони й привернули мою увагу.

Невеличка сім’я скористалася з приємної вечірньої прохолоди. У батькових скронях майнула сивина; мати здавалася набагато молодшою. Її довге каштанове волосся, зібране у довгий хвіст, підскакувало з кожним рухом. Із ними був хлопчик, зовсім малюк — рочок, не більше. Батько підштовхував гойдалку ззаду, а мати стояла попереду й цілувала своє дитя у крихітне чоло щоразу, як хлопчик підлітав до неї. Малий так реготав, що щічки аж почервоніли. Мати також сміялася — аж здригалася від сміху.

— На що ти так пильно дивишся, Вандо?

Не дивно, що Джаред поставив таке запитання — я лагідно усміхалася.

— Такого я за всі свої життя не бачила. Я дивлюся на… надію.

Джаред підійшов ближче й зазирнув мені через плече.

— Що ти маєш на увазі?

Його очі обмацали шосе й будівлі, але так і не зупинилися на дитячому майданчику й маленькій родині.

Я спіймала його за підборіддя та спрямувала куди слід. Він не відсахнувся й не почав протестувати, і в моєму животі розлилося тепло.

— Дивись, — сказала я.

— На що дивитись?

— На єдину надію на спасіння носіїв.

— Де? — здивувався він.

Тепер і Іян наблизився й мовчки дослухався.

— Бачиш? — вказала я на матір. — Бачиш, як вона любить своє людське дитя?

Саме в цю мить мати зняла хлопчика з гойдалки й міцно пригорнула, вкриваючи його крихітне личко поцілунками. Він молотив ручками і гукав — справжнє немовля. Не та мініатюрна копія дорослого, як маленькі носії душ.

— Дитина досі людина!  Як? Чому? Відколи це? — Джаред не міг повірити власним очам.

— Не знаю, — знизала я плечима. — Такого я ще не бачила. Жінка не захотіла, щоб із дитини зробили носія, а я й уявити собі не можу, щоб її… змусили. На матерів у нас моляться. Тож якщо вона не хоче… — я похитала головою. — Навіть не уявляю, що вони збираються робити далі. Раніше такого ніде не бувало. Людські емоції набагато сильніші, ніж логіка.

Я подивилася на Джареда, тоді на Іяна. Вони обоє з роззявленими ротами витріщалися на мішану сім’ю в парку.

— Ні,— пробурмотіла я сама до себе. — Ніхто не наважиться відібрати в батьків дитину. Ви тільки погляньте на них!

Батько обнімав матір і дитину й дивився на біологічного сина свого носія з приголомшливою ніжністю в очах.

— Якщо не брати до уваги нас самих, це перша відкрита нами планета з живородними носіями. Ваша система далеко не найпростіша і найродючіша. Не розумію, може, справа в цьому… чи в тому, що ваше потомство таке безпомічне. На інших планетах розмноження відбувається за допомогою яєць чи насіння. Часто батьки навіть не знають про своїх дітей. Цікаво… — я не доказала, бо в голові крутилося забагато думок водночас.

Жінка потягнулася до чоловіка, і він поцілував її у вуста. Дитина радісно затуркотіла.

— Гм-м-м… Либонь, одного дня ми з вами зможемо співіснувати. Дивина, еге ж?

Чоловіки не могли відірвати очей від цього дива.

Родина збиралася додому. Мати чистила джинси від піску, а батько тримав дитину. А тоді душі взялися за руки й зі своєю людською дитиною попрямували додому.

Іян гучно ковтнув.

Того вечора ми більше не розмовляли: кожен обмірковував побачене. Ми вклалися рано, щоб рано збудитися й виїхати непоміченими.

Я спала сама на ліжку найдалі від дверей. Від цього я почувалася ніяково: два кремезні чоловіки ледве вмістилися на одному ліжку; Іян постійно розкидав руки, за що отримував від Джареда стусани між ребра. Мабуть, жоден із них не відмовився б ділити ліжко зі мною. Я скрутилася калачиком і так заснула: мабуть, за цілий день тіло втомилося від безкраїх просторів, а може, я так звикла спати в маленькому фургончику на підлозі за пасажирським сидінням, що й забула, як це — спати випроставшись.

Однак я знала, чому ні Іян, ні Джаред не пропонують мені помінятися місцями. Того дня, коли