Господиня - Стефані Маєр
— Побалакаєш із дівчиною хвильку? — запитав мене Брандт, і в грудях знову засвербіло. З дівчиною, не з істотою? А мене Брандт бодай колись так називав? Не дивно, що Джеб ставиться до шукачки, як до людини, але щоб і всі решта?
— Так, — прошепотіла я.
— Тільки будь обачною, — попередив Аарон. — Вона люта.
Я кивнула.
Всі залишилися на своїх місцях, а я рушила вперед.
Злий погляд шукачки, немов холодні пальці, обмацував моє обличчя. Її ж обличчя перетворилося на злісну гримасу. Ще в жодної душі я не бачила такого виразу.
— Що ж, привіт, Мелані,— глузливо мовила вона. — Чому так затрималася з відвідинами?
Я не відповіла. Просто повільно наближалася до неї і намагалася переконати себе, що злість і ненависть, які пульсують у моєму тілі, насправді належать не мені.
— Чи, може, твої маленькі друзі вирішили, що з тобою я згоджуся побалакати? Що я видам усі таємниці тільки тому, що в твоїх очах відбивається паралізована, заглушена душа? — вона хрипко засміялася.
Я зупинилася за два кроки від неї — тіло напружилося, готове щомиті втекти. Шукачка не виявляла агресії, але я все одно нервувала. Ця зустріч була зовсім не такою, як розмова з шукачем на шосе, — не було звичного відчуття безпеки. Мене знову пронизало дивне передчуття, що шукачка житиме довго, переживе й мене.
«Не будь смішною. Став свої запитання і гайда звідси. Щось уже надумала?»
— То що тобі треба? Хочеш убити мене власноруч, Мелані? — просичала шукачка.
— Тут мене називають Банда, — мовила я.
Щойно я розтулила рота, як вона легенько смикнулася — немов чекала, що я заволаю. Схоже на те, що мій рівний тихий голос розчарував її більше, ніж лемент, на який вона очікувала.
Я вивчала вираз її обличчя, а вона палила мене своїми булькатими очима. Її брудне спітніле лице було вкрите червоним порохом. За винятком цього, на ньому не було більше жодного сліду. Я знову відчула дивний біль у грудях.
— Банда, — повторила вона тихо. — Ну, чого ти чекаєш? Невже тобі не дали згоди? Ти збираєшся вбити мене голіруч чи скористаєшся моїм пістолетом?
— Я прийшла сюди не для того, щоб вас убивати.
Вона гірко усміхнулася.
— Тоді навіщо? Щоб мене допитати? А де тоді знаряддя тортур, людино?
— Я не завдам вам шкоди, — поморщилась я.
Невпевненість, яка майнула на її обличчі, вмить сховалася за глузливою посмішкою.
— Навіщо ж мене тут тримати? Невже люди думають, що мене можна приручити й зробити з мене домашню тваринку, як із твоєї душі?
— Ні. Просто вони… не хотіли вас убивати, поки не… порадяться зі мною. Раптом я захочу з тобою перемовитися.
Вона примружила очі.
— Ти хочеш щось сказати?
— Мені цікаво… — ковтнула я. Сама я не могла відповісти на це запитання. — Чому? Чому ви не дозволили мені просто зникнути, як іншим? Чому ви так наполегливо мене вистежували? Я не хотіла нікому завдавати шкоди. Я просто хотіла… йти своїм шляхом.
Вона стала навшпиньки й зазирнула мені в лице. Позаду хтось заворушився, але я чула тільки її лемент.
— Тому що я була права! — гаркнула вона. — Більш ніж права! Тільки поглянь на них! Зграя вбивць, зачаїлися! Такі, як я й думала, тільки ще гірші! Я знала, що ти тут, із ними! Ти така ж, як і вони! Я ж казала всім, що існує загроза! Я їм казала!
Несподівано вона замовкла й ступила назад, зазираючи за моє плече. Я навіть не озирнулася. Джеб мені вже пояснював: «Тільки-но бачить зброю, одразу затихає». Поки шукачка намагалася відсапатися, я вивчала вираз її обличчя.
— Але вас не послухали, і ви прийшли сюди самі.
Шукачка не відповіла, ступила крок назад, і по її обличчю пробігла тінь сумніву. Тепер вона здавалася якоюсь уразливою, так ніби мої слова здерли щит, за яким вона ховалася.
— Вас шукатимуть, та чи довго? Вам же ніколи не вірили. Не повірять і зараз, — мовила я, спостерігаючи за тим, як її відчайдушний погляд підтверджує кожне моє слово. Це додало мені впевненості.— Тож скоро пошуки припиняться. Тіла не знайдуть — і цікавість притупиться. А ми будемо обережні, як завжди. І нас нізащо не знайдуть.
Вперше за увесь час шукачка по-справжньому злякалася — знала, що так і буде. А я зітхнула полегшено: з моєю родиною, з цим людським гніздечком нічого не станеться. Я таки мала рацію. Їм нічого не загрожує. Але мені й далі було прикро за себе.
У мене не залишилося запитань до шукачки. Коли я піду, вона помре. Чи дочекаються люди, поки я відійду подалі, щоб не чути пострілу? Чи це взагалі можливо в печерах із такою луною?
Я втупилася в шукаччине водночас люте і перелякане обличчя й усвідомила, як я її ненавиджу. Як не хотіла б я бачити це обличчя до кінця своїх життів.
Але саме сила моєї ненависті не дозволяла їй померти.
— Я не знаю, як вас урятувати, — прошепотіла я зовсім тихо — ніхто з людей не почує. Ну чому мені здавалося, що я брешу? — Нічого не можу вдіяти.