Господиня - Стефані Маєр

Фургон пригальмовував, з’їжджаючи на узбіччя.

— Одна спроба, — благала я. Швидко витягнула пігулку з кишені й стиснула її між великим і вказівним пальцями. — Я спробую їх обдурити. Якщо щось піде не так, я одразу ж ковтну отруту.

— Шукача тобі не обдурити!

— Дозволь спробувати. Швидше! — я розстебнула свій пасок безпеки й потягнулася до Джаредового. — Міняємося місцями. Швидше, поки вони не помітили.

— Вандо…

— Одна спроба. Швидше!

Джаред умів швидко приймати рішення, і ми хутко помінялися місцями.

— Пасок безпеки, — нагадала я. — Заплющ очі й відверни голову.

Він послухався. Навіть у темряві наші переслідувачі помітять свіжий блідо-рожевий шрам на його шиї.

Я пристебнулася і в’яло відкинулася на спинку сидіння.

Обманювати має тіло — ось ключ. Треба обрати правильні рухи. Просто імітація. Як це роблять актори по телевізору, тільки ще краще. Як це роблять люди.

«Допоможи мені, Мел», — пробурмотіла я.

«Не можу, Вандо, допомогти тобі поводитися, як справжня душа. Ти впораєшся сама. Врятуй його. Я певна, що ти зможеш».

Справжня душа. Мені треба просто бути собою.

Година пізня. Я втомилася. Цього вдавати не доведеться.

Мої повіки поповзли вниз, а тіло обм’якло.

Досада. Мені вдалося зобразити досаду. Бо я її відчувала.

Кутики вуст соромливо опустилися.

Машина шукачів припаркувалася не позаду, як очікувала Мел, а через дорогу, на узбіччі, проти руху на тій смузі. З вікна вдарило сліпуче світло. Я кліпнула й навмисно повільно піднесла руку до очей. У промені світла від моїх зіниць відбився тьмяний срібний зайчик і поскакав по дорозі, коли я опустила очі.

Дверцята машини гримнули. Почувся тупіт однієї пари ніг — хтось перетинав дорогу. Не було звуку кроків по землі чи по камінню, а значить, вийшов пасажир. Шукачів було щонайменше двоє, але до мене вийшов тільки один. Це хороший знак, знак довіри і впевненості.

Миготіння очей служило мені талісманом. Компасом, який ніколи не зрадить — як Полярна зірка.

Обманювати тілом — це не ключ. Достатньо казати правду. У мене є дещо спільне з немовлям у парку: ми перші — до нас нічого подібного не існувало.

Тіло шукача загородило світло, і до мене знову повернувся зір. Переді мною стояв чоловік, мабуть, середніх років, хоча це важко було визначити: його волосся було цілком білим, а шкіра — гладка, без жодної зморщечки. Він був одягнений у футболку й шорти, збоку теліпався пістолет. Одна рука лежала на руків’ї, друга тримала вимкнений ліхтарик.

— У вас проблеми, міс? — мовив він, наблизившись. — Ви перевищили швидкість. Це небезпечно.

Його очі нишпорили по фургону, вивчали вираз мого сонного обличчя, тоді знову фургон, оглянули темну пляму за пасажирськими сидіннями, метнулися на освітлену частину шосе, знову повернулися на обличчя. А тоді все почалося спочатку.

Шукача щось явно занепокоїло. Мої долоні заросилися потом, у голосі відлунювала паніка.

— Мені так шкода, — вибачилась я пошепки, а тоді озирнулася на Джареда, ніби перевіряючи, чи ми бува не потривожили його. — Я… я, здається, заснула за кермом. Я й не думала, що так утомилася.

Я винувато усміхнулася. Знала, що поводжуся незграбно — як актори, що переграють.

Очі шукача ще раз усе оглянули і цього разу затрималися на постаті Джареда. Серце в грудях закалатало. Я міцніше стиснула пігулку.

— Дуже безвідповідально з мого боку їхати так довго і зовсім не відпочивати, — випалила я й швиденько усміхнулася. — Я гадала, ми зможемо дістатися Фенікса. Мені так прикро!

— Як вас звати, міс?

Його тон був не різким, але й далеко не привітним. Однак шукач розмовляв тихо — зрозумів мій натяк.

— Листя Вгорі,— відповіла я, використавши ім’я, під яким я зареєструвалася в останньому готелі. Про всяк випадок. А що як він захоче перевірити мою байку? Потрібно якесь підтвердження.

— Ви з Планети Перевернутих Квітів? — здогадався він. Його очі знову рушили звичним маршрутом.

— Так, я звідти.

— Моя дружина також. Жили на острові?

— Ні,— мовила я швидко. — На суходолі, у межиріччі.

Він кивнув — мабуть, моя відповідь його розчарувала.

— То мені вертатися в Тусон? — запитала я. — Гадаю, тепер я остаточно прокинулася. Чи, може, подрімати просто тут…

— Ні! — перебив він мене, підвищивши голос.

Від несподіванки я аж підскочила, і маленька пігулка вислизнула з руки й упала на металеву підлогу з чітким стуком. Кров відхлинула мені від обличчя, мов хтось відкрутив кран.

— Вибачте, міс. Я зовсім не хотів вас налякати, — вибачився шукач швидко; його прискіпливий погляд продовжував блукати по фургону. — Але вам не варто тут затримуватися.

— Але чому? — насилу прошепотіла я, мало не зрадивши себе.

— Нещодавно поблизу дехто… зник.

— Не розумію. Як зник?