Господиня - Стефані Маєр
— Треба було її бачити, — втрутився Джаред. — Вона була неперевершена.
Я здивувалася, почувши голос Джареда так близько. Я автоматично озирнулася, шукаючи руді коси Шерон, — вона йшла геть. Меґґі вийшла слідом за нею.
Як сумно. Як страшно! Бути настільки переповненим ненавистю, щоб не порадіти за одужання дитини… Як тільки можна до такого опуститися?
— Ванда зайшла в лікарню, просто до інопланетян, задурила їх байками про те, як поранилася, і попросила вилікувати. А тільки-но вони відвернулися, вкрала ось ці ліки — винесла просто з-під носа, уявляєш? — з уст Джареда розповідь звучала захопливо. Джеймі широко усміхався. — І вийшла собі, забравши цілу торбу флакончиків, яких нам вистачить іще надовго. Ще й ручкою помахала гусені в реєстратурі,— Джаред нестримно реготав.
«Я б не змогла цього для них зробити, — сказала Мелані сумно. — Від тебе їм більше користі».
«Ш-ш-ш! — цитьнула я на неї. Не час для суму чи заздрощів. Тільки для радості.— Якби не ти, мене б тут не було. Тому насправді це ти його врятувала».
Джеймі дивився на мене широко розплющеними очима.
— В реальності все було не так захопливо, — мовила я. Він простягнув руку, і я стиснула його пальці — серце сповнилося вдячності й любові.— Це було дуже легко. Я ж також гусінь!
— Я не мав на увазі…— почав був вибачатися Джаред.
Я тільки відмахнулася, сміючись.
— Але як ти пояснила шрам на обличчі? — запитав Док. — Вони не цікавилися, чому ти не…
— Звісно, потрібні були свіжі рани. Я була дуже обережна, сказала, що впала на ніж, — я жартівливо пхнула Джеймі ліктем. — Із ким не буває.
Я почувалася на сьомому небі від щастя. Все довкола ніби світилося зсередини — одяг, обличчя, навіть стіни. Люди, які юрмилися в кімнаті й у коридорі, перешіптувалися й щось питали, але їхні голоси відлунювали в моїй голові, немов протяжний дзвін. Навіть повітря світилося. Все здавалося нереальним, за винятком кількох людей зовсім поруч, яких я справді любила. Джеймі і Джаред, Іян і Джеб. У цей чудовий момент до нашого родинного кола належав навіть Док.
— Свіжі рани? — запитав Іян сухо.
Я подивилася на нього — мене здивувала злість, яку я побачила в його очах.
— Це було необхідно. Мені слід було приховати шрам. І дізнатися, як вилікувати Джеймі.
Джаред підняв мою ліву руку й провів по ледве помітній рожевій смужці на кілька дюймів вище від зап’ястя.
— Це було жахливо, — мовив він — жартівливого тону ніби й не було. — Вона мало не зосталася без руки, я думав, вона вже ніколи не зможе нею ворушити…
Очі Джеймі округлилися — в них читався жах.
— Ти порізала себе сама?
— Не хвилюйся так, — я стиснула його долоню. — Все було не так погано. Тим паче, я знала, що мене скоро вилікують.
— Бачив би ти її,— повторив Джаред тихо, досі пестячи мою руку.
Пальці Іяна пробіглися по моєму обличчю. Це було приємно. Я притиснулася щокою до його долоні. Цікаво, чому раптом усе довкола стало таким теплим і яскравим: від дії ліків чи від того, що Джеймі врятований?
— Більше ніяких вилазок, — пробурмотів Іян.
— Звісно, вона братиме участь у вилазках, — мовив Джаред, від подиву голос його звучав на октаву вище. — Іяне, вона просто феноменальна. Тобі треба побачити її в дії, щоб зрозуміти. Я тільки можу уявити, які тепер у нас з’являться можливості…
— Можливості? — рука Іяна сковзнула моєю шиєю й зупинилася на плечі. Він міцніше пригорнув мене. — Якою ціною? Вона мало руки не втратила! — його пальці до болю стиснули мені передпліччя.
Гнів суперечив щастю, яке поглинуло мене.
— Ні, Іяне, все було зовеш не так, — втрутилась я. — Це була моя ідея. Я мала зробити саме так.
— Ну звісно, це була твоя ідея, — гаркнув Іян. — Ти зробиш усе що завгодно… заради цих двох. Але Джаред не повинен був дозволяти тобі…
— А хіба в нас був вихід? — заперечив Джаред. — У тебе був кращий план? Гадаєш, Ванда змогла б іще бути щасливою, якби Джеймі помер? Думаєш, вона б собі це пробачила?
Від останніх слів мене аж пересмикнуло.
Голос Іяна став трохи м’якшим.
— Ні. Але я не розумію одного: як ти міг сидіти й спостерігати за тим, як вона себе ранить… — Іян скривився й похитав головою. — Що ти за людина така…
— Практична людина, — втрутився Джеб.
Усі підвели очі. Джеб стояв над нами з великою картонною коробкою в руках.
— Ось чому він завжди дістає те, що нам потрібно. Бо діє так, як треба. І стежить, щоб інші також діяли як слід. Між іншим, іноді дивитися набагато важче, ніж робити самому… Знаю, що вечеря вже давно позаду, а для сніданку ще ранувато, але я тут подумав, що дехто з вас давненько нічого не їв… — Джеб змінив тему. — Голодний, малий?
— Ну… я не знаю, — мовив Джеймі.— Ніби голодний, але відчуття… непогане.
— Це діє «Знеболювальне», — сказала я. — Тобі слід поїсти.
— І попити, — докинув Док. — Тобі потрібна рідина.
