Господиня - Стефані Маєр

— Гадаю, є привід відзначити. Налітай.

— Ого, смакота! — вигукнув Джеймі, нишпорячи в коробці, повній сухих харчів для туристів. — Спагеті. Чудово!

— От би реберець у часниковому соусі,— мовив Джеб. — Заскучав за часником — хоча сумніваюся, що хтось заскучав за часниковим смородом із мого рота, — засміявся він.

Джеб приготувався: приніс пляшки з водою і кілька переносних пічок. Навколо почали збиратися люди, штовхаючись на маленькому просторі. Мене затиснули між Джаредом та Іяном, а Джеймі сидів у мене на колінах. І хоча він був трохи завеликим для цього, він не протестував: мабуть, відчував, як сильно нам із Мелані потрібно було відчувати його — живого й здорового — у своїх обіймах.

Сяюче коло, здавалося, розширювалося, охоплюючи все товариство, включаючи всіх у нашу родину. Здавалося, кожен із нетерпінням чекав смачної вечері. А Джеб не квапився. Страх поступився місцем полегшенню й радості. Навіть Кайла, який сидів із другого боку від свого брата, радо включили в родинне коло.

Мел зітхнула й зрештою заспокоїлася. Без сумніву, так на неї вплинуло тепло хлопчика на колінах і лагідний доторк чоловічої руки, яка досі пестила мою шкіру. Навіть Іяну своїми обіймами було не до снаги розізлити її.

«На тебе також подіяло «Знеболювальне», — дражнилась я.

«Не думаю, що це ліки. Ні в моєму, ні в твоєму разі».

«Мабуть, ти маєш рацію. У мене такого ще ніколи не було».

«А в мене таке відібрали».

Що такого в людській любові, що вона змусила мене зректися любові своїх одноплемінників? Може, справа в її непередбачуваності та примхливості? Душі люблять усіх. Можливо, я підсвідомо чекала виклику? Людська любов хитра, вона не визнає ніяких правил чи обмежень: іноді її дарують просто так — як от у мене було з Джеймі; часом її треба заслужити важкою працею — як з Іяном; а іноді вона недосяжна, її майже неможливо домогтися, вона крає серце — як із Джаредом.

А може, вона просто якимсь чином краща? Люди вміють так сильно ненавидіти, що й люблять вони, мабуть, так само сильно, пристрасно, палко.

Не знаю, чому моє серце так тягнулося до людської любові. Однак тепер, коли я її знайшла, стало зрозуміло: незважаючи на всю небезпеку й біль, вона того варта. Вона краща, ніж я могла собі уявити.

Любов — це все.

…На той час як пізня вечеря чи, радше, ранній сніданок приготували і з’їли, втома взяла гору. Люди невеличкими групками розійшлися по спальнях. Поступово кімната спорожніла.

Хто ж залишився, вмостилися хто де. Від утоми ми поступово сповзали на долівку, поки зовсім не повлягалися. Живіт Джареда правив мені за подушку; час від часу Джаредова рука куйовдила моє волосся. Щока Джеймі лягла на моє плече, а руки обвилися навколо шиї; я обережно притримувала його однією долонею, друга лежала на щоці в Іяна, чия голова спочивала на моєму животі. Док витягнув свої довгі худі ноги, я відчувала його черевик у себе на стегні; згодом Док гучно захропів. Цілком можливо, що якоюсь частиною тіла я торкалася й Кайла.

Джеб розтягнувся на ліжку. Він відригнув, і Кайл пирхнув.

— Такої милої ночі я не планував, — міркував Джеб уголос. — Люблю, коли песимістичні передбачення не справджуються. Дякую, Вандо.

— М-м-м, — видихнула я у напівсні.

— Наступного разу… — здалеку долинув голос Кайла. Потім почулося голосне позіхання. — Наступного разу я сам із нею піду…

— Наступного разу не буде, — пробурмотів Іян. Я погладила його по щоці, намагаючись заспокоїти.

— Звісно, що не буде, — відповіла я. — Я нікуди не піду, поки моя допомога не знадобиться. Не маю нічого проти печер.

— Вандо, я не збираюся замикати тебе тут й утримувати силоміць, — мовив Іян роздратовано. — Можеш іти, куди захочеш. Можеш бігати по шосе, якщо бажаєш. Але забудь про вилазки. Я не дозволю тобі брати в них участь — заради твоєї ж безпеки.

— Банда потрібна нам, — сказав Джаред.

— Раніше ми й самі якось обходилися.

— Якось обходилися? Якби не вона, Джеймі б помер. Вона може дістати те, що, крім неї, не дістане ніхто.

— Джареде, вона жива істота, а не знаряддя.

— Я знаю. Я ж не казав, що…

— А я вважаю, нехай Ванда сама вирішує,— втрутився Джеб, висловивши мою власну думку. Я рукою притримувала Іяна, а Джаред уже теж совався, пориваючись підвестися. Але після слів Джеба вони обоє закам’яніли.

— Не можна покладати вибір на неї, Джебе, — запротестував Іян.

— Чому ні? Здається, в неї є власна думка. Чи ти хочеш приймати рішення за неї?

— Зараз побачите, — буркнув Іян. — Вандо?

— Так, Іяне.

— Ти справді хочеш брати участь у вилазках?

— Якщо я здатна допомогти, звісно, що так.

— Я не це запитав, Вандо.

Хвильку я помовчала, пригадуючи його запитання, щоб зрозуміти, де я схибила.

— Бачите, Джебе? Вона ніколи не бере до уваги свої бажання — своє щастя, ба навіть здоров’я. Вона зробить усе, що ми її попросимо, навіть радо помре. Нечесно просити її про щось так, як ми між собою просимо одне одного. Ми