Чужинець на чужій землі - Роберт Хайнлайн
Єпископ Окстонг у Новому Храмі Гранд-Авеню, що у Канзас-сіті, проповідував за текстом від Матвія, XXTV:24: «Бо постануть Христи неправдиві і неправдиві пророки, і будуть чинити великі ознаки та чуда, що звели б, коли б можна, і вибраних». Він завбачливо пояснив, що його діатриба не стосується мормонів, християнських богословів, римських католиків та фостерітів — особливо останніх, — так само як і мандрівних проповідників, чиї добрі справи важили значно більше від їх способу життя і які, описані протягом ледь не хвилини, в остаточному висновку були визнані такими, що мали між собою незначні відмінності в переконаннях чи обрядах. Мались на увазі виключно недавні вискочки-єретики, які спокусили правовірних відійти від віри їхніх батьків. У бурхливому субтропічному курортному місті, у його південній частині, троє позивачів присягнулися у привселюдній розпусті пастора, трьох його помічників, а також Джо Доу, Мері Роу і так далі, плюс додали обвинувачення в протизаконному утриманні будинку та сприянню злочинам неповнолітніх. Окружний прокурор графства спершу злегка зацікавився цією інформацією — оскільки у нього було вже близько десятка таких документів, але свідки, що скаржилися, ніколи не приходили на судове засідання.
Він звернув на це увагу. Речник обвинувачення відповів: «Ми знаємо. Проте цього разу у нас вдосталь підтримки. Верховний Єпископ Шорт пообіцяв, що цей Антихрист квітнутиме недовго».
Прокурор не цікавився антихристами; однак наближались вибори.
— Що ж, — просто пам'ятайте, що я небагато можу зробити без вашої підтримки.
— Ви її отримаєте.
Доктор Джубал Гаршоу не одразу дізнався про цей інцидент та його наслідки, — зате він надто багато знав про подібні альтернативи, що їх світ пропонував миру і розуму. Всупереч власним правилам, він піддався найпідступнішому наркотику — новинам. До того моменту він стримував це зло й був підписаний лише на новинні стрічки щодо «Людини з Марса», «В. М. Сміта», «Церкви Усіх Світів» та «Бена Кекстона». Проте щось іще не давало йому спокою, і двічі після того йому довелося боротися з імпульсивним бажанням наказати Дюку встановити базікалку в своєму кабінеті...
Прокляття, чому ті дітлахи не можуть написати йому звичайного листа — замість того щоб дозволити йому цікавитися й засмучуватися?
— Сюди!
Він почув, як зайшла Анна, але продовжував витріщатися у вікно, на сніг і порожній басейн.
— Анно, — заговорив він, не обертаючись, — зніми нам маленький тропічний атол і вистав цей мавзолей на продаж.
— Так, Бос. Щось іще?
— Підпиши довготривалу оренду атолу до того, як віддаси цю пустку індіанцям; я не житиму в готелях. Скільки часу минуло, відколи я востаннє писав щось?
— Сорок три дні.
— Бачиш? Нехай це буде тобі уроком. Почнімо. «Смертельна пісня Кольта Вуда».
Безодні моїх бажань нині промерзли до дна.
З-під зламаних спогадів кровоточить моя душа.
Тінь минулої радості тримає глуха стіна,
І вітер з моїми надіями геть кудись поспішає.
Лахміття розтерзані плоті, зліплені абияк,
У вивернутих ключицях чується крові ритм.
Погляд мій пересипаний пісковою тугою так,
Що я не можу пробити сувій пісковий ним.
Нервовий блиск лихоманить світле лице твоє.
Мені нічим тебе почути, та мій голос дзвенить з пустоти:
Що мені, що пітьма для мене свої вічні тенета снує, —
Смерть — дрібниця; але жахливо
не знати, де зараз ти[89].
— Ось, — жваво додав він, — підпиши «Луїза М. Елкотт» і нехай агентство відправить це у журнал «Близькість».
— Бос, це ось так ти уявляєш «твір на продаж»?
— Що? Звичайно ж, ні. Не зараз. Але я матиму дещо вартісне пізніше, тож вклади це у картотеку, щоб мій літературний агент зміг використати це, організовуючи похорон. Цей прийом використовує кожна творча праця: найкраща робота — це та, що завжди коштує більше, — але пізніше, вже після того, як автору вже не можна заплатити. Літературне життя — відстій! Воно попереджає про те, що кіт ще й дряпається, і не тільки коли мурчить.
— Нещасний Джубал! Ніхто ніколи перед ним не вибачався, — тож він мусив вибачитися сам перед собою.
— І тепер — сарказм! Не дивно, що я стільки часу нічого не робив.
— Не сарказм, бос. Лише власник знає, де йому тисне черевик.
— Мої вибачення. Добре, ось твір. Починай. Заголовок: «Остання склянка перед тим, як піти».
Прощатись можна у петлі
і виспатись на пласі.
Та отрута все прощає тобі, вбиваючи пристрасті й страхи.
Вбиває й постріл нанівець,
й спочинок після допиту.
Та став отруту на стілець, щоб припинились клопоти.
Вулкан зігріє й спалить вщерть,
Газ душу заспокоїть,
але аптека саму смерть продасть у гарній упаковці.
Тебе сховає монастир,
коли від правди бридко.
Та лікар може дати мир, мов чарку на доріжку.
ХОР: Шепіт видихом стертий, крик затихне в вустах.
Смерть шипить, мов змія, чи грюкоче, як танк,
та приємніше, врешті замикаючи цикл,
взяти чашу отрути, що в друга просив.
— Джубале, — стурбовано сказала Анна, — у тебе діарея?
— Як завжди.
— Це теж у ту ж картотеку?
— Що? Це у «Нью-Йоркер». Під звичним у них псевдонімом.
— Вони повернуть рукопис.
— Вони його куплять. Це нездорово; тож вони куплять.
— Крім того, тут щось не те з ритмом.
— Звичайно ж, щось не те! Тобі потрібно дати редактору можливість щось змінити — інакше він засмутиться. Після того, як він додасть туди щось своє, смак сподобається йому ще більше; тож видання це купить. Послухай, моя люба, я успішно уникав чесної роботи задовго до того, як ти народилася, — тож не намагайся вчити вченого, тим більше старшого
