Аргонавти Всесвіту - Володимир Миколайович Владко

товаришу Сокіл, допомагатиму працювати під час шукання елементів на Венері. Хемія й геологія — мої найулюбленіші науки. Завжди мав у школі «відмінно». І вам, товаришу Гуро, допоможу. Маю звання ворошиловського стрільця. Ось, — знайшов він у ніші скафандра ще один значок. — Теж, певно, обірвався, коли штовхнуло… Ну й товкло ж мене там, у скафандрі! Думав, не витримаю, закричу від болю… Та це дрібниця. Я хочу тільки сказати, що я теж підготований до подорожі. Факт!

Гуро взяв з повітря свою люльку, з великими труднощами запалив її знов. Йому теж починав подобатися цей хлопець із безстрашним обличчям, що ледве помітно всміхнувся й додав, дивлячись просто в вічі Гуро:

— І ще: я не курю. Отже, не витрачатиму на себе багато повітря…

— Ну, що ви скажете, Миколо Петровичу? — всміхнувшись, поскаржився Гуро. — Він навіть глузує, справді, цей хлопчисько!

— Почекайте, Борисе, — серйозно сказав Риндін. — Це все ж таки досить складна справа. Адже його треба буде годувати. Звідки ми візьмемо зайву їжу?

Але замість Гуро відповів знов Рижко. Він спокійно зауважив:

— Ракета летітиме до Венери, я пам’ятаю, сто сорок шість днів. На спуск до Венери ще, припустімо, п’ятнадцять днів. Разом — сто шістдесят один день. Продуктів ви маєте на п’ятсот днів, ураховуючи резервний недоторканий запас.

— Так, бо на Венері, можливо, діставати їжу буде важко, — підтвердив Риндін. — Проте, звідки ви все це знаєте?

— Читав про всі ваші розрахунки, Миколо Петровичу. Усе, що друкувалося. Отже, продуктів вистачить і на мене.

Сокіл злісно зиркнув на Василя — так, що навіть Гуро здивувався: звідки в мирного геолога стільки люті?

— А коли ми на Венері не поновимо запасів? Адже може бути й так? Що буде тоді?

— Цього не може бути, — відповів так само спокійно Рижко. — Адже на Венері ми зустрінемо страховищ такого розміру, що одного з них нам вистачить поповнити всі запаси. Я читав ваші статті про фауну Венери, про тварин, які живуть на ній, товаришу Сокіл. Одна потвора з ваших статей, товаришу Сокіл, одна куля з гвинтівки товариша Гуро — і все буде гаразд. Факт!

Гуро засміявся:

— Ні, таки його справді нічим не дошкулиш. От упертий хлопець! Миколо Петровичу, у мене є пропозиція.

— Яка?

— Давайте, перевіримо, що він дійсно знає. Хай кожен з нас запитає в нього щось із своєї спеціальності. І хай наш новий супутник відповідає. Чи доведе він свою підготованість до подорожі? Вихваляється він добре, а на ділі?..

— І на ділі доведу. От побачите, — упевнено відповів Рижко.

— Гаразд!

Почав цей своєрідний іспит Микола Петрович. Він кашлянув, зібрав у кулак свою борідку, як робив це тоді, коли ще читав лекції студентам. Подивився скоса на Рижка і сказав:

— Е… побачимо, побачимо… Будь ласка, скажіть нам, яка відстань від Землі до Венери?

— Під час так званої сполуки, цебто, у найближчому стані, — сорок два мільйони кілометрів, — одним духом відповів Рижко.

— Хм… Правильно, га?

Микола Петрович поглянув на товаришів, немов демонструючи їм своє здивування з такої відповіді. Потім перевів погляд на Рижка. Той тримав голову сміливо піднесеною.

— Правильно, — повторив Риндін, задоволено погладжуючи борідку. — Тепер скажіть, чому дорівнює діаметр Венери?

— Дванадцять тисяч шістсот кілометрів.

— Швидкість руху Венери по орбіті?

— Тридцять чотири і вісім десятих кілометра на секунду.

— А Землі?

— Двадцять дев’ять і сім десятих кілометра на секунду, — випалив Рижко знов як з кулемета.

— М-да… — хитнув головою Риндін і рішуче промовив: — Більше запитань не маю. Досить!

Тепер виступив Сокіл. Він поправив свої окуляри, зиркнув з-під них на юнака й запитав:

— Чи не доводилось вам чути щось про висоту атмосфери на Венері? Що ви можете сказати з приводу цього?

— За непевними даними, які ми мусимо остаточно перевірити, атмосфера Венери трохи густіша, ніж атмосфера Землі і тому мусить бути вищою від земної. Але я не вживав би виразу «висота атмосфери», бо, на мою думку, певної межі між найрозрідженішими шарами атмосфери і так званим ефіром не існує. Принаймні, практично.

Гуро всміхнувся: просто ріже цей хлопець!.. Тим часом Сокіл дав дальше запитання:

— Атомна вага радію?

— Двісті двадцять п’ять і дев’яносто п’ять сотих.

— Який геологічний період ви знаєте між тріасовим і крейдяним?

— Юрський геологічний період, — блиснув очима Рижко.

Сокіл махнув рукою:

— Нічого не можу зробити!.. Може ви, Борисе, щось знайдете у нього? Я зі свого боку змушений визнати, що цей громадянин дещо знає з хемії та геології.

Але Гуро, попихкуючи люлькою, лише всміхнувся:

— Немає в мене до нього запитань. Є тільки одна невеличка перевірка. Ось вона. Ви знаєте, хлопчику, що це таке?

Він витяг з кишені маленьку річ, що нагадувала пістолет, але без курка. Рижко уважно оглянув цю блискучу нікельовану річ, що лежала на широкій долоні мисливця. Потім він підвів зраділі очі на Гуро й відповів:

— Такого ще не доводилося бачити. Це, мабуть, якийсь пістолет — електричний або пневматичний.

— Молодець!

Міцна рука Гуро потиснула руку Рижка.

— Молодець! Так і є. Це електричний пістолет. От зараз…

— Почекайте, Борисе, — втрутився Сокіл. — Але навіщо він вам, цей пістолет, у ракеті?

— Навіщо ми маємо в ракеті бібліотеку з наукових книжок і довідників? — відповів запитанням на запитання Гуро.

— Ну, бібліотеку, щоб освіжати в пам’яті різні речі… щоб було де довідатися в разі потреби. Теж, порівняли до пістолета!

— Порівняв, бо пістолет мені так само необхідний, як вам той чи інший довідник. Справжній спортсмен-стрілець ніколи не поминає нагоди, щоб потренуватися. Треба, щоб рука ніколи не відвикала тримати зброю. Я й вас із Миколою Петровичем примушу