Чужинець на чужій землі - Роберт Хайнлайн

Джубал відповів:

— Я застрягну на сходах, якщо не буде ліфта.

— Що ж, я не знав, що саме ця виявиться такою небезпечною. Проте єдиний інспектор з безпеки там — Дюк... А для нього все, що каже Майк, — священне. Джубале, все те місце котиться в прірву. Їх усіх загіпнотизувала одна людина... Яка зовсім не в собі. Що з цим можна зробити?

Джубал пожував губу, а потім нахмурився.

— Гляньмо спочатку, чи все ми проаналізували правильно. Що з усієї цієї ситуації стривожило тебе?

— Ну... Все!

— Правда? Хіба це не було насправді щось одне? Головним чином — безневинний акт, в якому, як ми знаємо, немає нічого нового... І який, як ми можемо переконливо припустити, від самого початку відбувається у тому домі — чи на тій землі — вже впродовж двох років? Тоді я б не заперечував, як ти, побачивши, як це відбувається. Я маю на увазі, що ти сам в попередньому епізоді дійсно приєднався до аналогічного акту з молодою леді, — а вона леді, попри твою розповідь, — і ти не можеш ані заперечити мій підтекст, ані образитися на моє припущення. Якщо говорити відверто, синку, — то чим ти незадоволений?

— Заради Бога, Джубале, — ти влаштував би таке в своїй вітальні?

— Без сумніву — ні. Хоча, можливо, й влаштував би, — якщо тільки у чотирьох стінах; можливо, вночі, коли б ніхто цього не помітив. До таких випадків — якщо вони й траплялися, — мені не було ніякого діла. Але, враховуючи той факт, що це не моя вітальня... Я б не дозволив собі оскаржувати правила у вітальні іншої людини. То будинок Майка і його дружини. Чи це звичайна річ там, чи навпаки, — нам цього знати не потрібно. Тож що мені до того? Чи тобі? Ти приходиш додому до якоїсь людини і погоджуєшся зі встановленими там правилами; це всесвітній закон цивілізованої поведінки.

— Хочеш сказати, що тебе це не шокує?

— О, ти порушуєш зовсім інше питання. Публічна демонстрація хіті мені дуже неприємна — і як для учасника, і як для споглядача... Але я ґрокнув ці відблиски своїх юнацьких переконань, ось і все. Переважна меншість людей, — а може, й більшість: не знаю, — не поділяють моїх смаків у цьому питанні. Без сумніву — радше ні, хоча оргія має довгу й розлогу історію. Тим не менше це мені не до смаку. Але шокувати? Сер, дорогий мій, я можу бути шокований лише тим, що ображає мене етично. Етичні питання — це предмет логіки, а тут питання смаку та застарілих поглядів... de gustibus non est disputandum[84].

— Думаєш, що трахатися на публіці — це лише «справа смаку»?

— Точно. Враховуючи це, я припускаю, що мій власний смак, що вкоренився в мені ще під час дитячого виховання, посилений звичаями трьох поколінь, — тож тепер, гадаю, затверділий такою мірою, що не існує жодної можливості його змінити. До того ж мої уподобання не святіші, ніж будь які інші смаки, — наприклад, Нерона. І навіть менш святі: адже Нерон був богом, а я — ні.

— Що ж тепер — мене проклянуть?

— У свій час, може, й так, — якщо це можливо... У цьому питанні я «незацікавлена особа». Проте, Бене, це не відбувалося прилюдно.

— Що?

— Ти сам це сказав. Ти описав цю групу як множинний шлюб — групову теогамію, якщо бути точним. Жодної публіки, все цілковито приватно. «Нікого, окрім нас, богів» — тож як це може когось образити?

— Мене це образило!

— Це тому, що твоя канонізація виявилася не такою завершеною, як їхня. Боюся, що вони переоцінили тебе... А ти ввів їх в оману. Спровокував їх.

— Я? Джубале, я нічого такого не робив.

— «Томі зламав мою ляльку... Я вдарила його нею по голові». Варто було піти одразу, як тільки ти побачив, що їхні звичаї та манери тобі не підходять. Замість цього ти залишився і насолоджувався прихильністю однієї з богинь — і поводився з нею, як бог; іншими словами, ти знав, що до чого, й вони теж це знали. Мені здається, що Майк помилився лише у тому, що сприйняв твоє лицемірство за чисту монету. Проте у нього є слабке місце, як у бога, а саме — ніколи не сумніватися у своїх «водних братах». Без сумніву, ця слабкість (чи сила?) бере початок у його ранньому вихованні; він не може з цим нічого зробити. Ні, Бене, Майк поводився цілком пристойно; непристойною була твоя поведінка.

— Прокляття, Джубале,— ти знову все перекрутив. Я зробив те, що мусив зробити; мене майже знудило на їхній килим!

— Тож ти звинувачуєш рефлекс? Домовились; але, як би там не було, будь хто, емоційно старший дванадцяти років, може стиснути щелепи і промарширувати у ванну кімнату, ризикуючи там хіба що забити злив, — а потім повернутися, коли вистава закінчиться, з м'якшими, але прийнятними вибаченнями — замість того щоб у паніці кидатися до виходу.

— Цього було б не достатньо. Я кажу тобі, що мусив піти!

— Знаю. Проте не через рефлекс. Рефлекс би очистив твій шлунок; він не обирав маршруту для твоїх ніг, не забирав речі, не виводив крізь двері й не штовхав сліпо у діру. Паніка, Бене. Чому ти запанікував?

Кекстон довго не відповідав. Потім він зітхнув і сказав:

— Гадаю, ти таки розібрався з цим, Джубале. Я ханжа.

Джубал похитав головою.

— Ти поводився, як ханжа, в той момент — але мотив у тебе був інший. Ти не ханжа, Бене. Ханжа — це людина, яка думає, що її власні правила пристойності є законами природи. Ти майже цілковито вільний від цього поширеного зла. Ти пристосовуєшся, — хоча б із задовільною ввічливістю, — до багатьох речей, які не збігаються з твоїми нормами пристойності. Тоді як затятий, зарозумілий, невиправний ханжа одразу образив би ту чарівну татуйовану леді та пішов собі. Копай глибше. Хочеш підказку?

— Гм... Можливо, так. Все, що я знаю, — це що я спантеличений і нещасний через усю цю ситуацію... І з приводу Майка — теж, Джубале! Саме тому я й взяв вихідний, щоб