Леобург - Ірина Грабовська
Тео засміявся.
— Якщо сюди справді прийде російська армія, ви можете готуватися лише до власного похорону. Вони не залишать від Леобурга каменя на камені. Вони привчені так воювати.
— Твої пропозиції? — сухо спитав Давид.
— Контратакувати поліцію і зайняти урядові будівлі,— кинув Тео.— Це вам сильно не допоможе, але в Агнеси... тобто в тієї дівчини буде шанс звернутися до гарантів недоторканності Леобурга на гербовому папері з печаткою Верховної Ради. Можливо, швидка реакція Австро-Боснії на певний час стримає наступ росіян. А якщо дуже пощастить, цісар надішле сюди кілька полків.
Рудий вигнанець розгорнув на підлозі мапу Леобурга й тицьнув у окреслену пунктиром зону на північному сході міста. Тео підійшов до нього.
— Якщо ми дістанемося району в’язниці, то захопимо поліційні склади,— пробурмотів він.— Тут є кілька дирижаблів, трохи зброї. Якщо ми сконцентруємо удар сюди, їм буде складніше боронити урядовий квартал.
— Розділимо загони на два фланги,— приєднався Давид.— Поліція переважно зосереджена тут, біля Ратуші та Скарбниці.
— Й біля будинку Оздеміра,— втулила Лейла, схилившись над мапою.— Тут.
Тео здивовано вигнув брову. Звідки вона знає про цей будиночок?
— Це його літня садиба,— насторожено зазначив Тео.— І він бував там украй рідко, а мешкав у іншому маєтку, біля парку Вчених. Багато леобуржців навіть не здогадувалося, що це будинок Юміта.
— Леобуржці не здогадувалися, а я здогадалася,— вишкірилася вигнанка.— І тут повно поліції, я бачила з даху.
— Може так статися, що Бобриков бреше, а Оздемір не виїжджав до Петербурга? Було б непогано захопити його в полон,— сказав Федя.
— І ти очолиш загін, який піде на захоплення,— посміхнувся Тео.
— А ти...
Стіни собору здригнулися від вибуху. Надворі щось несамовито загуркотіло. На хори влетів незнайомий молодий вигнанець.
— Поліція пішла в контрнаступ!
Джекі сиділа біля пораненого, коли це почалося. Вона до пуття не зрозуміла, що сталося,— заграва за вітражними вікнами пояскравішала, на площі щось гримнуло, і всередину собору ринули люди. Здавалося, всі водночас збожеволіли й от-от затопчуть її та поранених. Джекі схопилася на ноги. До неї підбіг лікар Шварц.
— Що трапилося?!
— Поліція на Михайлівській площі!
Джекі кинулася до дверей, але він схопив її за руку.
— Ні! Вони вас схоплять, ховайтеся! За сповідальнею Райнгарда є таємна кімната!
Лікар тицьнув їй залізного ключа з різьбленою ручкою.
Серце калатало, в роті жахливо пересохло, Джекі тремтячими руками встромила ключ у замкову шпарину й опинилася в кімнатці просто під сповідальнею. Вочевидь, це була персональна молитовня дружини Райнгарда. Крізь заґратоване вікно знадвору пробивалося світло. Джекі метнулася до вікна. На тому боці майдану чувся лемент, вибухи, гуркотів метал. За мить повз вікно промчав юнак — він біг до західної барикади щодуху, аж раптом якось незграбно спіткнувся й упав. Джекі скрикнула і притулилася до холодної шибки, намагаючись роздивитися. Хлопець нерухомо лежав на бруківці. Такий юний. На вигляд — не більше вісімнадцятьох. Розірваний на плечі піджак з емблемою Леобурга, жовті черевики. Студент Класичного університету.
— Живий?..— уголос прошепотіла Джекі.— Ну ж бо, поворухнися... ну, будь ласка!
По щоках покотилися сльози. Пройшла хвилина, дві. До хлопця ніхто і не думав підходити. Люди гасали повз, кидали каміння, волали, стріляли. Джекі рішуче витерла очі й побігла до дверей.
Тео вибіг на третій ярус галереї і припав біля вікна. На склі виднілися сліди від куль. Поруч, важко сапаючи, притулився до стіни літній леобуржець. По чолу повзли краплини поту, руки судомно стискали гвинтівку. Старенька, потерта... саме таку батько подарував Тео на п’ятнадцятиріччя. Дивно, хтось ще прилаштував до неї оптичний приціл!
— Віддай мені.
Старий здригнувся, але не став сперечатися.
— Старі часи повертаються,— пробурмотів він.— Я знав, що з нами гратися... не будуть... Повстаєш проти влади — отримуєш кулю... Так завжди було.
Тео не відповів й обережно посунувся, поки не побачив більшу частину Михайлівської площі.
Дія димової завіси скінчилася. Поліція знесла східну барикаду — найменш укріплену частину периметра. У пролам ринув натовп кундшафтерів, озброєних залізними палицями. Звичайні поліціянти, ховаючись за щитами, займали залишені захисниками табору позиції. У вікнах протилежних будівель засіли поліційні стрільці. Один, два... Тео примружився. Ще один на даху. Двоє за барикадою. В глибині Хімічного провулка виблискували шоломи найнебезпечніших вояків Оздеміра. Вони вишикувалися в наступальний порядок і рушили в бік площі.
Озброєні захисники табору, здебільшого вигнанці, засіли на хорах і на верхньому оглядовому майданчику. Кількадесят ховалося за внутрішніми барикадами майже біля собору. Вони кидали в поліціянтів каміння і пляшки з паромобільним паливом. Позаду одного з хлопців лежав пакет з «хмарою Марії». Певно, вони застосують його в разі відступу.
Тео тріпнув головою. Усе кепсько.
Скло дзенькнуло, куля пролетіла повз і відбила шматок вапна з протилежної стіни. Яблонський ледве встиг ухилитися.
Хто стріляє?..
Тео визирнув у вікно. На щастя, поліція мала звичайні гвинтівки, а не новітні пневматичні, тож над одним зі стрільців на барикаді ще не розвіявся дим від пороху.
— Ось ти де...— повільно вимовив Тео.
Яблонський перебіг до іншого, вужчого вікна, повільно прочинив стулку, притулив кольбу до плеча і припав до дбайливо начищеного мідного прицілу.
Силуети на задимленій площі одразу стали ближчими, наче фігурки на шахівниці. Поліціянт підвівся, видивляючись щось попереду. От і попався, кретине. Тео звів курок і поклав палець на спусковий гачок.
Раптово противник скотився з барикади і майже зник за купою мотлоху.
— О cholera![71]
Тео глипнув у той бік, куди дивився стрілець. Групу протестувальників праворуч від собору затиснули між двох барикад — зовнішньою та внутрішньою. До них прямував загін «акул». Поліціянти підійшли впритул, коли барикада спалахнула, і на вершечку купи непотребу з’явилася людина. Це був якийсь парубок, Тео не знав його. Він вигукував до поліції та випростався перед ними на повен зріст. Вогонь підбирався до нього, і ядучий чорний дим овіював його постать. Хлопець шарпнув сорочку на грудях і продовжував щось волати. Тео покрутив приціл.
— Ми вільні!
Крик було чути навіть крізь гамір бою. Його могли вбити десять, сто разів у цю мить. Але ніхто не наважився стріляти. Тео поглянув на те місце, куди сховався його противник. Поліціянт не стріляв. Він не стріляв, хоча перебував за кілька метрів від хлопця.
— Ми вільні!
Силует у чорному однострої неоковирно визирнув з-за купи непотребу й одразу опинився на мушці.
Тео бачив, як
