Леобург - Ірина Грабовська

— Чому ти не з ним?

— А чому Агнеса не в Кракові?

Анет усміхнулася, як йому здалося, дещо співчутливо. Дівчина склала готові пляшки у скриню, двоє вигнанців негайно підхопили її і понесли на центральну барикаду Анет підвелася з колоди, обтрусила поділ сукні.

— Не чекав зустріти тебе тут,— тихо промовив Тео.— Я прошу тебе, йди. Дівчатам твого кола...

Вона жорстко посміхнулася.

— Тео, озирнися. Нема тепер жодних кіл. Ти або леобуржець, або ні. І нам нікуди більше йти.

Анет обійшла його і рушила в бік собору.

До свідомості долинули якісь непевні звуки. Данило лежав із заплющеними очима, намагаючись збагнути, де він. У голові кружляли картинки: тунель монорельса, поліціянти, барикада у вогні, дирижабль, ядучий чорний дим. Голова пекельно тріщала, ніби з похмілля. Останнє, що він пам’ятав, як його віднесли на ношах. Хто і куди? Хлопець розплющив очі.

— Даню...

Данило примружився. З напівтемряви випливло Агнесине обличчя.

— Де я?

— В соборі.

Данило спробував сісти. Горло стиснула нудота.

— Що трапилося?

— Ти надихався диму. Тео сказав, що це «хмара Марії».

Агнеса... о, чорт. Це ж не вона. Це Джекі! Данило приклав долоню до чола і завмер. Свідомість поступово яснішала.

Джекі зітхнула. Данило тільки тепер помітив, що зверху Агнесиної сукні вона пов’язала білий фартух, по якому розпливалися брунатні плями, а волосся сховала під хусточку. Джекі була схожа на Флоренс Найтінгейл[70] і здавалася дуже втомленою. Судячи зі світла, яке пробивалося крізь стрілчасті вікна собору, був уже ранок.

— «Хмара Марії» — це загороджувальний ядучий дим,— почулося поруч.— Отруйний, тримається в повітрі до двох годин. Це місцевий винахід.

Данило обернувся на голос. Поруч з ним лежала Лейла.

— Привіт.

— Здоровенькі були,— всміхнулася вона.— Хлопці розпорошили «хмару», коли поліція загасила східну барикаду, а от звідки там узявся ти?

— Ми привели Тео.

— А,— Лейла здивовано вигнула брови й сіла, її волосся було мокре, а рука перебинтована.

— Що з тобою?

— Та трохи впала з даху,— вигнанка неслухняними пальцями почала заплітати косу.— Але мені пощастило. Хоч я й була на вулиці Справедливості.

Вони з Джекі мовчки перезирнулися. Данило підвівся на лікті й роззирнувся. Навколо просто на підлозі лежали люди. То не були біженці з Творчого, весь собор заполонили поранені. Між рядами ходили дівчата в білих фартухах, як у Джекі. Що ж тут сталося, поки вони ходили у Романівку?

— Звідки стільки...

— Тут війна, Даниле,— Лейла суворо звела брови.— Справжня війна.

Вигнанка підвелася з підстилки.

— Лікар Шварц наказав тобі лежати,— нагадала Джекі.

— Я не пес, щоб мені наказували,— огризнулася Лейла.— Де цей ваш Яблонський?

— Десь на майдані, певно.

— Чудово.

Лейла розвернулася й пошкандибала геть.

— Дивовижна живучість,— гмикнула Джекі.— Годину тому прийшла сюди закривавлена, тільки-но помилася — вже кудись біжить.

— Що там надворі?

— Зараз затишшя. Поліція зупинилася біля самісіньких барикад.

— Хочу подивитися.

— Лежи. Тобі ще рано.

— Я недалеко.

Данило перевернувся на живіт і насилу підвівся. Його нудило, в голові гуло. Він вийшов із собору і безсило опустився на порозі, примружившись від яскравого денного світла. Над Михайлівською площею плинув дим і тривожне очікування. Над барикадами стояли страшні чорні пелехи — димову завісу «хмари Марії» не розганяв навіть осінній вітер. Ані вибухів, ані пострілів чутно не було. З часу останніх відвідин протестного табору тут багато чого змінилося. Дальні барикади, що перегороджували прохід на площу між будинками, горіли. Замість них протестувальники швидко споруджували нові: Данило приголомшено роздивлявся велетенську машину, що, вивергаючи стовпи пари, з гуркотом закидала на вершечок барикади кам’яні брили й інший мотлох. Хлопець згадав, що раніше поліція використовувала цю машину як загородження на одній з вулиць. Аж ось вона опинилася на службі у протестувальників.

— Усе це не допоможе.

Данило різко обернувся. Поруч ніби з повітря виник Бобриков.

— Е-е...

— Отримав вашу телеграму, пане Яблонський,— незворушно провадив він і поставив на праве око монокль.— Я з новинами.

Данило здивовано вигнув брови: яку ще телеграму?! Адже вони вирішили не писати йому! Чи... хтось зі штабу все ж таки надіслав?

— Знаєте, де зараз Оздемір? — загадково посміхнувся Бобриков і сам собі відповів: — У Петербурзі.

— Я не здивований.

— Так-так,— російський шпигун підкрутив світлий вус.— Але він дуже швидко повернеться. З російською армією. У вас катастрофічно мало часу, щоб узяти під контроль Леобург і попросити захисту в цісаря Вільгельма. Зараз це — єдина можливість утримати нашого государя від різких рухів.

— Вільгельм тільки й чекає на наше прохання, еге ж? Якщо нас не окупує російська армія, окупує австрійська.

— Послухайте, пане Яблонський,— скривився Бобриков.— Така вже доля у слабких, але стратегічно корисних держав. Росія хоче, щоб учені Леобурга працювали на неї, і вони працюватимуть на неї. Оздемір приведе сюди бойові дирижаблі, кавалерію і ще бозна-що. Ви не впораєтеся з ним. Але якщо ви встановите контроль над містом, матимете запаси з поліційних складів — і, можливо, протримаєтеся доти, доки австрійська армія прийде на допомогу. Крім того, Оздемірові буде набагато складніше оточити вас, ніж тут, на площі.

Данило окинув похмурим поглядом «радника».

— Маєте ще якусь інформацію?

— Наскільки мені відомо, государ навряд чи кине на Леобург істотні сили. Той контингент, що стоїть біля кордону Нейтральної зони, спрямований на залякування Австро-Боснії та України. Тому поки що шанси є. З леобурзькою поліцією можна боротися, і ви вже довели, що здатні робити це досить ефективно.

Данило повільно кивнув. Внутрішня барикада вже доросла до рівня другого поверху і видавалася цілком міцною. Але їхні зусилля виявляться марними проти навали вимуштруваних військових підрозділів і техніки.

Федя так і не знайшов Давида, що розчинився десь у диму й чорноті цієї ночі, тож під ранок він знесилено опустився на підлогу просто під органом на хорах. Очі злипалися, однак поспати не вдалося: в голові виринала вечірня сцена з мертвими копами, і він ніяк не міг заспокоїтися. Наступ на Михайлівську площу вдалося зупинити, стало тихіше. Лікарі прогнали його від Данила, Джекі була заклопотана новими пораненими, тож Федя вирішив не заважати. Він крутнув ручку газової лампи, яку хтось залишив на сходинці, й каміння освітилося тьмяним світлом. Вогник тремтів, капсула з газом виблискувала. Федя кілька разів