Леобург - Ірина Грабовська
— Rauch! Rauch![69]
Данило не одразу зрозумів, хто кричить. Роздивитися йому не вдалося.
Все навколо почорніло. Хлопець не йняв віри очам: він не міг розгледіти навіть власну витягнуту руку. Чорна фарба буквально затягувала все навколо, в’їдалася в ніздрі, проникала в очі, в горло.
— Холера, це «хмара Марії»! — захрипів Тео, скинув піджак і затулив ним носа.— Не вдихайте!
Але було запізно. Данило закашлявся, ноги підкосилися. Тео схопив його за комір і не дозволив упасти. Далі все відбувалося мов у тумані: ось замкнені двері відчиняються, ось його ноги тягнуть по сходах, ось він опиняється на землі... Чорнота не розсіюється. Вона стоїть у повітрі щільним запиналом, і вони продираються крізь неї, ніби досі перебувають у тунелі без світла. Над Данилом виринають якісь обличчя, хтось кричить і лається французькою, його кладуть на ноші й кудись несуть. Данило кілька разів кліпнув очима й остаточно пірнув у темряву.
Тео задумливо стояв посеред Михайлівської площі. Двоє вигнанців забрали його «брата» і потягли до шпиталю в соборі, а його двійник пішов шукати їхнього ватажка. Яблонський не збирався чекати на них. Йому потрібен був час, щоб роздивитися.
Від майдану поліціянтів відділяла щільна чорна пелена. «Хмара Марії» — отруйна маскувальна завіса, що була схожа на розпорошений дрібний вугільний пил, годинами трималася в повітрі. Колись її створили в Леобурзі на одному з міських проектів для армії Британської Імперії. Ймовірно, вигнанці знайшли й розікрали склад цієї речовини десь у Робітничому районі.
Яблонський видерся на одну з барикад. Попереду, на межі чорної хмари, палали купи непотребу. Атмосфера на оточеній поліцією площі вразила його. На крайніх барикадах чергували студенти з Академічного району й бідно вдягнені роботяги. Обличчя були геть чорні від гару, але зосереджені та злі. Тут не було страху. Робітники в газозахисних масках входили просто в отруйну хмару і жбурляли у вогонь загородження новий мотлох і пляшки з запалювальною сумішшю. Студенти, бавлячись, вихоплювали один в одного з рук каміння і кидали в темряву між будинками, туди, де шикувалися загони поліції та кундшафтери. Набридливо брязкало залізо об залізо — кілька молодиків, ще геть діти, молотило палицями по відібраних у поліціянтів щитах. Час до часу над площею пропливав поліційний дирижабль, і його прожектор вихоплював з темряви величні обриси собору. Леобуржці жбурляли в дирижабль каміння і запальні пляшки невеликою катапультою на даху.
Тео мучило дивне відчуття: все, що він пам’ятав про вигнанців з власного минулого і знав зі спогадів Феді,— і промови Давида, і чари тієї гарненької вигнанки, і навіть слова його несправжнього брата, якого вигнанці безсоромно використовували у своїх інтересах,— усе здавалося йому фальшивим. Яблонський ні на йоту не змінив своєї думки про них — вигнанці прагнули лише помсти, а не справедливості. Це порожнє і охоплене вогнем місто було їм потрібніше за міфічний авангардний Леобург з рівними правами і рівними можливостями, яким його задумував Август Яблонський. І десь у глибині душі Тео визнавав їхнє право на помсту, але все-таки тримав близенько кількадесят набоїв, якщо вигнанці наважаться переступити межу. По-справжньому небезпечних людей у їхньому штабі небагато — і він швидко з ними впорається. Але тут, на цьому маленькому краєчку леобурзької землі, яку стискають вогняні стіни, коїлося щось таке, чого він поки не міг усвідомити. Вигнанці були присутні на барикадах, вони підносили каміння, чергували на спостережних майданчиках собору, але жодним чином не керували тим, що тут відбувалося. Тео почувався химерно: ніби і він сам, і вигнанці, і студентки Академії витончених мистецтв з вимащеними сажею обличчями, і ця бруківка, і навіть усюдисущий дим були частиною чогось великого і незворотного, чогось нового і величного. Яблонський був готовий до війни і навіть чекав на її початок з особливим нетерпінням, але ніколи раніше не відчував так виразно, що війна неминуча, бо ці люди більше не поступляться своєю свободою. Леобург, наче лев, став на останній бій, і в лапах його замість коліщатка і колби з’явилися щит і меч. І там, за непроникною чорною завісою «хмари Марії», вже оберталися в темряві невидимі жорна історії.
Тео відповз із крайньої барикади і попрямував до собору. Раптом його увагу привернув гурток дівчат. Вони півколом сиділи на колодах біля цебра з темною рідиною. Дівчата набирали її великими хімічними піпетками й методично розливали в порожні пляшки з-під вина та шнапсу. Пальне для паромобілів. Вогняна бомба для загонів поліції. Їхні тонкі білі пальці охайно крутили з бинтів проолієні ґноти, дівчата були спокійні й відсторонені, наче ті мойри, що плетуть нитки людських доль. На їхніх обличчях не було ані страху, ані тривоги, лише зосередженість, а на щоках — сліди від сажі. Тео зачаровано дивився на них хвилину і лише потому впізнав одну з дівчат.
Вогняно-руде волосся, дуже ніжні, навіть дитячі риси обличчя, сині, мов осіннє небо, очі.
Це була дочка Завадського, Анет. Дівчина, яка краще за всіх танцювала мазурку, їхня садиба розташовувалася на сусідній вулиці, й у юності, років у шістнадцять, Тео був по вуха закоханий у неї і навіть хотів одружитися.
Тео підійшов до дівчини, але все не міг вигадати, як звернутися. Анет звела погляд і здригнулася.
— Що ти тут робиш? — хрипко просичав він замість вітання.— Тут небезпечно.
— Нині всюди небезпечно,— дівчина не зводила з нього враженого погляду.
— Де батько... де твій батько, Анет?
Востаннє Тео бачив її на балу на честь Дня заснування Леобурга в Ратуші. Це було цілу вічність тому, ще до Вайомінгу. На дівчині була світло-блакитна сукня, вона кружляла в танці та сміялася так дзвінко, що сміх її бринів на вінцях келихів усіх цих шанованих людей міста, заслужених діячів і вірних посіпак Ради.
— Батько поїхав до Відня,—
