Леобург - Ірина Грабовська

— Чого ви хочете? — запитав Лугін.

Гарне питання. Особливо з огляду на те, що з цієї пастки виходу не було. Жодного, крім...

Праворуч щось знову задзижчало. Краєм ока Джекі вхопила геть дивне — велосипед. Його механічні крила гнали хвилі повітря, мотор чхав і кашляв, але цей кострубатий монстр якимось незбагненним чином не падав. Обличчя пілота приховували льотні окуляри, на голові був шолом, вітер розмаював білу стрічку його шарфа. «Велосипед» пролетів повз неї, дзижчання віддалялося.

У голові промайнув спогад. «А це — новий винахід Оза Гурвіца! Літоциклетка — найшвидший повітряний транспорт на світі!»

Дівчина глипнула вниз. Хтось з учасників протесту помітив Джекі у вікні, почулися крики. Люди дивилися на неї, завмерши від жаху.

Дзижчання знову стало виразнішим. Двигун гарчав ліворуч. Джекі обернулася. Її засліпив яскравий спалах, вона сіпнулася, щоб затулити очі рукою, і мало не зірвалася з підвіконня.

— Агнесо, що ви коїте! — скрикнув Келемен.

— Виводьте своїх людей негайно, інакше мені доведеться стрибнути,— Джекі подивилася в обличчя Лугіну.— Виходьте з зали!

— Спершу спустіться до кімнати!

Механічні крила майже торкалися стіни, літоциклетка шугнула так близько біля Джекі, що можна було б дотягнутися рукою. Пілот зробив плавний розворот і повернувся до Ратуші.

— Geben Sie die Hand![68]

Джекі не одразу зрозуміла, звідки чує цей звук.

— Руку!

Вона подивилася нагору.

Літальний апарат завис у метрі над нею. Пілот насилу утримував його в такому положенні та спробував знизитися. Її спідниця тріпотіла на вітру, гуркіт мотора оглушував.

— Дайте руку, ну ж бо!

До неї тягнувся пасажир літоциклетки. Він майже сповз із сидіння, його величезна фотокамера бовталася на шиї. Очі хлопця теж приховували окуляри, вітер тріпав його світле волосся. Дивно, він здався їй знайомим.

Джекі кинула погляд вниз. Як же боляче, напевно, буде падати... Вона потягнулася і вхопилася за простягнуту руку.

Від болю потемніло в очах. М’язи ніби оніміли, ще секунда — і вона звалиться вниз. Мотор заскавчав, літальний апарат відчутно просів. Пілот плавно віддалився від вікна і заклав віраж на правий борт. Її потягли й обхопили чиїсь руки.

— Як перемовини? — посміхнувся хлопець і зняв окуляри.— Я заслуговую на коментар з перших вуст?

Павло Зінкевич. Австрійський кореспондент. Його знала Агнеса.

Лезо метального ножа заспокійливо холодило пальці. Лейла штовхнула ногою старезні двері й дослухалася. На горищі було тихо, але її не полишало відчуття небезпеки. Вона випросталася й озирнулася. В кутку валялися якісь ганчірки. Лейла підійшла й підняла з підлоги червоний шарф і чорні накладні вуса.

— От лайно!

Якщо хтось, крім неї, і помітив його в натовпі, то навряд чи запам’ятає щось, крім цих яскравих прикмет. Старий, дуже старий, але ефективний трюк.

Десь над головою, на даху, почулися кроки. Лейла здригнулася. Кроки віддалялися.

Пропахлий димом рвучкий вітер мало не скинув її вниз. На заході серед хмар прорізалося вогненно-червоне західне проміння, яскравий блиск жерстяної бляхи на мить засліпив. Лейла виповзла на плаский майданчик біля димаря. Ледь не послизнулася, але, балансуючи руками, все-таки змогла втриматися.

Попереду майнув силует у чорному. Чоловік біг слизьким дахом швидко, ніби тварина. Вигнанка зробила незграбний крок, і цієї миті чорний силует, легко відштовхнувшись, виконав пірует і буквально розчинився в повітрі.

Лейла здивовано вдихнула, не повіривши власним очам.

Що за...

Кілька хвилин вона стояла на місці та вдивлялася, намагаючись побачити провокатора чи бодай почути його кроки по металевому даху. Нічого. Зник. Вона його загубила.

Лейла розлючено вилаялася і випросталася, тримаючись за димар. Перед нею стелився розхристаний Леобург. Унизу гриміли постріли, на вулиці Справедливості тривало побоїще. Зовсім поруч зі шпилем Ратуші, посеред гребенів бляшаних дахів, висів дирижабль. Це не був ані сріблястий апарат «акул», ані звичайний чорний, поліційний. Лейла хотіла дістати тетранокль, щоб роздивитися емблему на балоні, але згадала, що віддала прилад Феді. Люди з Михайлівської площі перейшли в наступ і мчали просто до Ратуші. З декількох вузьких вуличок, що з’єднували Михайлівську і площу Чорного, густими пасмами валив дим. Десь верещала сирена. Вікна Ратуші та двох будинків навпроти були відчинені, і з них визирали поліціянти — зараз, коли сонце вихоплювало окремі будинки на тлі сталевих хмар, їх було видно особливо добре. Раз у раз спалахували постріли, і хтось із протестувальників падав замертво в ревучому натовпі. Над площею, ніби величезна механічна оса, шугала літоциклетка Оза Гурвіца. Що він там забув? Він же не підтримує протест. Чорти б забрали цього божевільного!

Лейла обернулася в інший бік. Її цікавила невелика будівля, що причаїлася неподалік маєтку Яблонських. Один з будинків Оздеміра. Особливий будинок.

Садибу буквально обсіли люди в чорних мундирах. Навіщо стільки охорони, коли його родину давно вивезли з міста, а він сам перебуває на перемовинах у Ратуші? Втім, байдуже. Оздемір однаково не втече від неї. Нікуди не подінеться.

На підході до площі Чорного Лейла помітила Давида. Він розмахував руками, вказуючи, як треба лаштувати лави, щоб наступати — вигнанці й протестувальники шикувалися в три шереги і прикривали один одного наспіх збитими дерев’яними щитами і шматками бляхи з дахів. Наче їх це врятує! Лейлу охопила хвиля відчаю. Звідкись з’явилося чітке переконання: якщо вони сьогодні не захоплять Ратушу, завтра Оздемір утне щось воістину страшне. Він збіса добре вміє це робити. Цю ніч переживуть не всі.

Над Аристократичним районом повільно проплив один з дирижаблів «акул».

Позаду почувся скрегіт. Лейла рвучко обернулася, і тут її щосили вдарили.

Приємна прохолода прокотилася тілом і зникла. Данило продовжував стояти з заплющеними очима. Чомусь здавалося: перше, що він побачить, буде цівка поліційного револьвера.

— Прокинься, транслокале,— Федя штовхнув його в плече.— Ти норм?

Двері кімнати були відчинені навстіж, біля замка виднілися отвори від куль, але в будинку панувала глуха, моторошна тиша. Чого не можна було сказати про місто. Десь далеко ревів натовп, вищала сирена. Данило підійшов до вікна.

— Це по нас? — сторожко запитав Федя.

— Хтозна. Слід забиратися.

— Не так швидко,— Тео рушив у коридор, нічого не пояснюючи. Данило з Федею перезирнулися.

Його «брат» був уже на тому боці галереї другого поверху. Тео обмацав одвірок, дістав ключ і відчинив двері в ліву вежу. Данило ледве встигав за ним. Незабаром вони піднялися у круглу кімнатку з вітражами. Тео витягнув з кута скриню і відкинув віко. Скриня була доверху набита зброєю.

— Це