Леобург - Ірина Грабовська

Федя тільки піднявся гвинтовими сходами і не встиг відсапатися, як Тео кинув йому інший револьвер — з кількома цівками.

— М-м-м,— Федя роздивлявся чудернацьку зброю круглими очима.— Ну, і нащо мені ця пукалка?

Тео тицьнув йому ще один револьвер. І ще один.

Федя роздратовано цикнув зубом і почав викладати з кишень куртки пачки цигарок, щоб звільнити місце для зброї. Данило вигнув брови.

— Ти наче закарпатський вуйко на кордоні.

— Нє, ну а шо? — насупився той.— Я не палю таке лайно, як вони тут.

Тео почепив на пояс портупею з двома кобурами і дістав зі скрині гвинтівку.

— Тео, що це в дідька за арсенал?

— Коли в місті почалися заворушення, я сховав батьківську колекцію сюди. Беріть стільки, скільки зможете забрати. Вся зброя бойова.

Яблонський узяв ще кілька скриньок з набоями і роздав їх, а тоді викотив з кутка величезний багатоцівковий кулемет, або щось на кшталт того, з захисним листом для кулеметника. Тео схилився і поцілував начищені до лиску цівки.

— Зачекай, крихітко, прийде і твій час.

Тео відкотив кулемет у кут і накрив рядном. Данило і Федя дивилися на нього, не кліпаючи. Яблонський випростався і кинув на них здивований погляд.

— Що? Це єдиний «ворт-честер» у Леобурзі. Він двадцять другого року, майже новий.

— Двадцять другого? — луною повторив Федя.

— Сім тисяч п’ятсот двадцять другого, шестирічний, батько привіз із Лондона. Видатна річ!

— Та ти маніяк,— посміхнувся Федя.

Тео мовчки сунув у порожню кобуру ще один револьвер на додаток до свого і побіг униз крутими сходами. Данило рушив за ним.

— А що це за рік він назвав? — запитав Федя, спускаючись за Данилом.

— Я не казав? У них власний варіант календаря. Схожий на візантійський.

— А-а-а, все аж так погано!

Вони спустилися на перший поверх, і Данило рішуче попрямував до чорного ходу, але Тео пригальмував біля секретера і смикнув важіль на стіні. Дверцята розчинилися, і він дістав з глибини бюрка віскі з підвального сховища.

— Свенсоне, старий,— задоволено пробурмотів Тео і погладив запітнілий бік пляшки.— Для мене приготував!

— Тільки спробуй знову нажертися, всратий ти аристократ,— Федя скривився.— Я розіб’ю цю пляшку об твою макітру.

Данило штовхнув друга в спину і вказав на двері кухні. Надворі було геть темно. Над будинком прогуркотів поліційний дирижабль, його прожектор накреслив у повітрі білу лінію. Було ясно чути постріли і вигуки.

— Це біля Ратуші,— Тео завмер, дослухаючись.

Вони пройшли через похмурий чорний сад і опинилися на тій самій вулиці, де вдень їх атакувала поліція. Перетнули слизьку бруківку і вийшли на широкий проспект Винахідників, що вів до річки. Перехрестя осявало м’яке світло газового ліхтаря. Тео зупинився в тіні й визирнув з-за рогу будинку, Данило зробив те саме. У кінці проспекту, біля набережної, розташувався загін поліції. Трохи ближче стояло кілька «акул», оточених кундшафтерами з пов’язками на рукавах. Паровий гусеничний кран розвантажував мотлох для барикади.

— Ти знаєш, де зупинка монорельсу над Інженерним провулком? — пробурмотів Тео.

Данило напружив пам’ять. Він там ніколи не був, але спогади Едварда спливали в голові неясними картинами.

— Знаю. Але ж монорельс не працює.

— Нам туди.

Більше вони не розмовляли. Федя бентежно озирався і раз по раз хапався за руків’я свого чудернацького револьвера. Місто сповнювали тривожні, тремтливі тіні. У в’язкій синій гущавині сутінків гриміли вибухи і постріли. Аристократичний район був майже повністю занурений у темряву. В кінці вулиці загуркотів мотор. Наближався паромобіль.

Данило навіть не помітив, коли в руці Тео виник револьвер.

— Так, стривай,— він схопив «брата» за лікоть.— Не треба прово...

Паромобіль заскавчав гальмами. Данило помітив спрямовану в їхній бік цівку пневмогвинтівки. Тео відштовхнув «брата» до стіни саме тоді, коли гримнув перший постріл.

Один. Тео зводить курок і стріляє у відповідь. Його огортають пелехи диму. Два. Три. Дзенькає розбите скло. Яблонський кидається до ліхтарного стовпа. Чотири. Куля чиркає по стіні. Ще одна. Тео видихає, завмирає на пів секунди і стріляє у відповідь. П’ять.

Запала хижа тиша.

— Ти щось казав, милий братику?

В Данила у вухах ще дзвеніло від пострілів. Тео простягнув йому руку і допоміг підвестися. Федя піднявся з землі сам, обтрушуючи одяг.

Вони підійшли до паромобіля. Котел продовжував пихкати. Двоє поліціянтів лежало біля відчинених задніх дверей. Ще один впирався головою в панель приладів. Водій відкинувся на спинку сидіння, його голова захилилася, чорний однострій був пробитий на грудях.

— Господи,— видихнув Федя.— Боже. Що тепер... Боже!

Він витріщив очі й позадкував.

— Нагадай-но, нащо він тут потрібен? — похмуро запитав Тео в Данила, витягуючи поліціянта з пасажирського сидіння.

— Ти перестріляв копів! Чотири людини!

— Так. А тепер допоможи Едеку витягнути водія.

— Тут чотири трупи, ідіоте!

— Їх би негайно стало п’ять, якби не об’єктивні причини.

— Федю, ну все, годі,— зітхнув Данило.— Лізь у машину.

— Ти вмієш кермувати? — поцікавився Тео.— Я не їжджу на паромобілях.

— Подивимося.

Тео сів на пасажирське місце. Данило всівся за кермо. Федя нажахано дивився на них крізь продірявлене лобове скло. Десь поруч завила сирена.

— Сідай у машину, kurwa mac!

Федя відчинив дверцята і заліз на заднє сидіння.

— Господи Боже, гидота, жах! Тут все у крові!

— Головне, що не в твоїй,— Тео кинув на нього зневажливий погляд і посміхнувся. Данило взявся за кермо і натиснув на важіль.

Лейлі здавалося, що вона висить у повітрі. Все навколо було каламутне, у вуха ніби запхали вати — звуки навколо розчинялися. Біль, що розривав праву руку від зап’ястка до плеча, неможливо було описати. Рукав почорнів від крові, але вигнанка не розуміла, що відбувається. Вона потягнулася другою рукою — відчайдушно, без надії, просто змахнула нею, ніби в тумані. Її пальці намацали гостру решітку.

Решітка. Загородження для льоду на самому краєчку даху.

Перед очима сновигали вогняні мухи, до горла підкочувалася нудота. Нагорі, на тлі оксамитово-синього неба, чорнів силует.

Можна було навіть не намагатися розгледіти його обличчя — перед очима все пливло і зливалося в одну різнобарвну пляму. Здавалося, що людина дивиться на неї з цікавістю вченого, і чомусь вона не намагалася скинути Лейлу на землю.

«Що ж