Господиня - Стефані Маєр

Три дні, три довгі дні я була Вандрівницею, душею серед людей. Аж раптом знову стала Бандою, збитою з пантелику душею з людськими емоціями, які брали гору.

Я схопилася на ноги, волочучи за собою Іяна — я досі не відпускала його руки. І заточилась — у голові паморочилося.

— Ш-ш-ш, Вандо. Я ж просив не лякатися. З Джеймі все гаразд. Він просто хвилюється за тебе. Дізнався, що сталося, й увесь час питає про тебе. Малий розхвилювався, а йому хвилюватися не можна. Я прийшов, щоб попросити тебе його провідати. Але так тобі йти не можна. Вигляд ти маєш просто жахливий. Це його безпідставно засмутить. Сядь і з’їж іще трохи.

— Щось негаразд із ногою? — запитала я.

— Маленьке запалення, — промимрив Іян. — Док уклав його в ліжко, в іншому разі він би давно прибіг до тебе. Та якби Джаред буквально не прив’язав його до ліжка, він усе одно прийшов би.

Джеб кивнув.

— Джаред хотів прийти сюди й силоміць віднести тебе до Джеймі, але я сказав, що спочатку з тобою побалакаю. Та й навряд чи малому стало б легше, якби він побачив тебе в напівпритомному стані.

У мене кров захолола в жилах. Звісно, просто уява розігралася.

— Яких заходів ви вживаєте?

Джеб знизав плечима.

— Нічого не треба. Малий не слабак, видряпається.

— Його не лікують? Що ви маєте на увазі?

— Це бактеріальна інфекція, — мовив Іян. — А антибіотиків уже не випускають.

— Тому що вони не діють — бактерії мудріші за ваші ліки. Повинно бути щось інакше, щось дієвіше.

— Ну, в нас немає нічого, — мовив Джеб. — Джеймі — здоровий хлопчина. Природа сама розставить усе на свої місця.

— Природа… сама… — пробурмотіла у напівмаренні.

— Поїж, — заохочував Іян. — Не варто йти до Джеймі в такому стані.

Я потерла очі кулаками, намагаючись зібратися на думці.

Джеймі хворий. Немає ліків, щоб його лікувати. Немає вибору. Чекати і сподіватися на те, що його тіло саме зцілить себе. А якщо ні…

— Ні,— зойкнула я.

Почувалася так, ніби знову опинилася на краю Волтерової могили, ніби знову чула шурхотіння піску, що сиплеться в темряві.

— Ні,— стогнала я, намагаючись відігнати страшні спогади.

Я розвернулася й на півзакляклих ногах попрямувала до виходу.

— Зажди, — мовив Іян, але не забрав руки. Він ішов поруч зі мною. Джеб наздогнав мене, прилаштувався з другого боку і пхнув шматок хліба мені у вільну руку.

— З’їж це заради Джеймі,— сказав він.

Я жувала, не відчуваючи смаку, і ковтала, не помічаючи, як їжа потрапляє в шлунок.

— Я так і знав, що вона перенервує,— просипів Джеб.

— Тоді нащо сказали? — запитав Іян розгублено.

Джеб не відповів. Дивно… Чому він мовчить? Невже все так погано?

— Джеймі у лікарні? — поцікавилась я сухо.

— Ні, ні,— одразу ж запевнив Іян. — Він у вашій спальні.

Від цього легше не стало. Всі відчуття притлумилися. Заради Джеймі я б зайшла в будь-яку кімнату, навіть якби вона просякла кров’ю.

Все довкола здавалося чужим. Я навіть не помітила, що надворі день. Я не зустрічалася поглядами з людьми, які зупинялися, щоб подивитися на мене. Насилу переставляла ноги і зрештою допленталася до потрібного коридору.

Біля спальні чергувало кількоро людей. Ширму відсунули, і вони повитягували шиї, щоб зазирнути в Джаредову кімнату. Всі мої знайомі, люди, яких я вважала своїми друзями… Джеймі також друг. Навіщо вони тут? Невже його стан такий нестабільний, що біля його ліжка постійно хтось чергує?

— Ванда, — сказав хтось. Гайді.— Ванда прийшла.

— Пропустіть її,— мовив Вез і поплескав Джеба по плечу. — Молодець.

Я пройшла попри невеличку групку людей, навіть на них не глянувши. Вони розступилися — в іншому разі я би просто наскочила на них. Я не могла думати ні про що і зосередилася на одному — йти вперед.

У кімнаті з високою стелею було ясно. Всередині людей було мало: Док із Джаредом нікого не впускали. Краєм ока я помітила: Джаред стоїть біля дальньої стіни, прихилившись до неї та схрестивши руки на грудях — це ознака того, що він справді хвилюється. Док стояв навколішках біля великого ліжка, де лежав Джеймі в тій самій позі, в якій я його залишила.

Навіщо я його залишила?

Обличчя Джеймі почервоніло й було зарошене. Права холоша джинсів була відтята, а пов’язку зняли. Рана була зовсім не велика й не така страшна, як я собі уявляла, — двохдюймовий поріз із рівними краями. От тільки надто червоний, і шкіра довкола рани спухла й блищала.

— Вандо, — видихнув Джеймі, побачивши мене. — Ой, з тобою все гаразд. Ой.

Він глибоко вдихнув.

Я впала навколішки поряд із ліжком Джеймі, тягнучи за собою Іяна. Торкнулася обличчя Джеймі — його шкіра під моїми пальцями палала. Ліктем я ударила Дока, але навіть не звернула уваги. Док швидко вийшов, і я не подивилася, що було написано