Господиня - Стефані Маєр

Я була здивована і навіть вражена. Та душа, мабуть, була неймовірно відважна. Мені б забракло сміливості зважитися на таке, навіть на самому початку, коли я була певна, що з мене силою витягатимуть інформацію. Я й уявити не могла, що люди готові йти на крок, настільки очевидно приречений на поразку.

— Джебе, ми крихітні створіння, повністю залежні від носіїв, тому й виробили певні способи захисту.

— І маєте на це право. Я просто хочу, щоб ти знала: ми не припинимо боротьби. Ми не хочемо завдавати болю, але… Так вийшло. Однак люди боротимуться до останнього.

Наші погляди схрестилися.

— Тоді вам слід віддати мене Доку на тортури. Для чого я ще годжусь?

— Вандо, не мели дурниць. Люди нелогічні: у нас більше доброти й злості, ніж ти собі можеш уявити. Хоча, мабуть, зло переважає…— (Я кивнула, але він уже повів далі, ігноруючи мене). — Ми цінуємо особистість, іноді навіть занадто. Будьмо об’єктивні. От, наприклад, Пейдж… скількома людьми вона б пожертвувала заради Енді? Якщо уявити, що всі люди рівноцінні, то таке запитання недоречне. Тебе ми також цінуємо… Що ж, якщо подивитися на все з людської точки зору, то це доволі безглуздо. Але серед нас є такі, хто поставить тебе вище за незнайому людину. Мушу визнати, я належу до їхнього числа. Я вважаю тебе своїм другом, Вандо. Що, звісно, безглуздо, якщо ти ненавидиш мене…

— Джебе, я зовсім не ненавиджу вас, але…

— Так?

— Просто я не розумію, як мені жити далі, якщо зовсім поруч убивають моїх родичів. Піти я також не можу. Розумієте, про що я? Що мене чекає попереду? Скальпель Дока? — я затремтіла.

Він кивнув, і тон його став серйозним.

— Доречне запитання. Згоден, просити тебе з цим жити — занадто.

Всередині щось обірвалося.

— Якби в мене був вибір, — прошепотіла я. — Краще б мене застрелили ви.

Джеб засміявся.

— Не лізь поперед батька в пекло, люба. Ніхто не сміє ні стріляти в моїх друзів, ні різати їх. Я вірю тобі, Вандо. Якщо ти кажеш, що наші зусилля ні до чого не призведуть, доведеться переглянути ситуацію. Я звелю хлопцям, щоб вони більше не приводили душ. До того ж Док також не залізний. Він довго не витримає.

— Хтозна, може, саме зараз ви мені брешете, — нагадала я. — Мені не відрізнити.

— Значить, тобі просто доведеться мені повірити. Тому що я не збираюся стріляти в тебе. І не дозволю тобі вмерти з голоду. З’їж щось, люба. Ну ж бо. Це наказ.

Я глибоко вдихнула й замислилась. Я так і не була певна, чи дійшли ми згоди, чи ні. В цьому тілі було важко зрозуміти власні почуття. Мені подобалися тутешні люди, ми подружилися… Але ж вони чудовиська… Хоча тепер я подивилася на них іншими очима.

Джеб подав мені товсту квадратну скибку кукурудзяного хліба, намащеного краденим медом.

Хліб розкришився й став схожим на кашу, яка прилипала до моїх долонь. Я знову зітхнула й почала облизувати пальці.

— Оце гарна дівчинка! Нічого, ми все здолаємо. От побачиш, нам усе до снаги. Головне — позитивно налаштуватися.

— Позитивно налаштуватися… — пробурмотіла я, не припиняючи жувати. Тільки, Джебе…

І тут повернувся Іян. Коли він наблизився й побачив їжу в моїх руках, від виразу його обличчя мені стало соромно. Бо воно полегшено засяяло.

Ні, я нікому й ніколи не завдавала болю навмисне, але, відмовившись від їжі, я завдала болю Іяну. Людське життя таке заплутане! Ото я накоїла…

— Ось де ви, Джебе, — мовив він тихо і сів поруч, ближче до Джеба. — Джаред казав, що ви, швидше за все, саме тут.

Я на півфута присунулася до Іяна. І хоча рука закляла від довгої непорушності, я вклала свою долоню в його.

— Вибач, — прошепотіла я.

Він стиснув мої пальці.

— Не варто вибачатися переді мною.

— Я повинна була сама все втямити. Джеб має рацію. Звичайно, ви боретеся. І яке я маю право звинувачувати вас за це?

— Тепер усе змінилося. Тепер ти з нами. Й експериментам слід покласти край.

Моя поява тут тільки все ускладнила, змусила людей іще наполегливіше розв’язувати задачу. Як висмикнути з тіла мене і врятувати Мелані? Мене стерти, а її повернути.

— На війні всі методи виправдані,— пробурмотіла я, силкуючись усміхнутися.

— Як і в коханні,— усміхнувся Іян у відповідь. — Ти забула продовження.

— Гаразд, досить, — буркнув Джеб. — Я ще не закінчив.

Я з цікавістю вивчала вираз його обличчя. Що там іще?

— Так… — Джеб глибоко вдихнув і подивився на мене. — Тільки не лякайся, гаразд?

Я завмерла, стиснувши Іянову руку.

Іян метнув на Джеба сповнений тривоги погляд.

— Ти збираєшся їй розповісти? — запитав він.

— Що ще? — хапнула я ротом повітря. — Що сталося?

Джеб одягнув на обличчя непроникну маску гравця в покер.

— Джеймі…

Два слова перевернули