Господиня - Стефані Маєр

— Треба було тобі сказати, — прошепотів Іян.

Хіба щось змінилося б, якби я почула про те, що сталося, а не побачила понівечені останки на власні очі? Невже від цього біль був би слабшим?

— Поїж, будь ласка.

Знову запала тиша. Якийсь час ми сиділи мовчки — може, годину чи дві.

Іян підвівся й тихо вийшов.

В ту мить я не відала, що саме почуваю. Я ненавиділа тіло, до якого була прив’язана. Але чому відсутність Іяна засмутила мене? Я ж так прагнула самотності! А тепер, коли я її отримала, мені боляче? І закортіло, щоб чудовисько повернулося назад, хоча це геть неправильно.

Я недовго залишалася на самоті. З темряви долинуло приглушене насвистування, і я одразу впізнала Джеба — чи то Іян привів його, чи він прийшов сам і чекав, поки Іян вийде з печери. За кілька кроків від мене насвистування припинилося. У темряві щось клацнуло, і в очі вдарило жовте світло. Я закліпала.

Джеб спрямував світло у стелю, навколо нас утворилася широка ясна сфера. А тим часом Джеб умостився поруч зі мною.

— Вирішила заморити себе голодом? Такий у тебе план, га?

Я втупилася в кам’яну долівку.

Якщо бути відвертою, то час скорботи вже минув. Я настраждалася, оплакала всіх, кого хотіла. Та хіба можливо оплакувати незнайомців вічно? Ні, тепер я просто сердилася.

— Якщо хочеш померти, то існують простіші і швидші способи.

Так ніби я не знаю!

— Правильно, ліпше віддайте мене Доку, — каркнула я.

Джеб не здивувався, коли я заговорила. Він тільки кивнув, так наче я сказала саме те, що він очікував почути.

— Вандрівнице, невже ти гадала, що ми так просто здамося? — голос Джеба був твердий і серйозний як ніколи. — Інстинкт виживання дужчий. Ну звісно, ми хочемо відшукати спосіб повернути собі свідомість. Завтра-бо будь-хто з нас може її втратити. Ми й так уже згубили надто багато рідних і коханих. Це болісно. Кожна невдача вбиває Дока — якби ти тільки бачила… Але така реальність, Вандо. Ми програли війну. Людство на грані вимирання. Ми намагаємось урятуватися.

Вперше за весь час Джеб говорив зі мною як із душею, а не як із людиною. Хоча у мене було таке відчуття, що він завжди усвідомлював відмінність. Просто він був увічливим чудовиськом.

Я не могла не визнати: в його словах є правда і здоровий глузд. Шок минув, і я знову стала сама собою. Справедливість у мене в крові.

Кільком людям удалося поглянути на світ моїми очима; щонайменше одній людині — Іяну. Чому б тепер мені не подивитися на все їхніми очима? Так, вони чудовиська, однак іноді навіть учинки чудовиськ можна виправдати.

Звісно, вони шукали вихід у насильстві. Вони й не думали, що існує інший спосіб вирішення проблеми. Хіба можна звинувачувати людей за те, що вони генетично запрограмовані вирішувати всі проблеми в один спосіб?

Я прокашлялася, але голос досі хрипів — я задовго мовчала.

— Розчленовуючи немовлят, ви нічого не доможетеся, Джебе. Тепер усі мертві.

Якусь мить він мовчав.

— Ми не відрізняємо ваших немовлят від дорослих.

— Ну звісно, що ні.

— Ваші також не милують наших дітей.

— Але ми не піддаємо їх тортурам. Ми ніколи й нікому не завдаємо болю навмисне.

— Ви чините ще гірше. Ви нас знищуєте.

— А ви робите й те, й те.

— Так, робимо, тому що ми повинні спробувати. Ми повинні продовжувати боротьбу. І ми боремося в єдиний відомий нам спосіб. Вибір простий: боротися — або здатися і вмерти.

Джеб звів брову й подивився на мене, натякаючи, що саме такий вигляд мала моя поведінка збоку.

Я зітхнула, підняла з долівки пляшку води, яку залишив Іян, і одним махом спорожнила її.

— Це ніколи не спрацює, Джебе. Ви можете й надалі рубати нас на шматки, в результаті ви тільки закатуєте величезну кількість розумних істот обох видів. Ми не хочемо убивати й не пристосовані до цього, але наші паростки слабкі тільки на позір. Можливо, вони й тонші за срібну волосину, але насправді наші мацаки сильніші за більшість ваших органів. Саме це відбувається, правда? Док шматує мого родича, а той тим часом знищує мозок вашого.

— Еге ж, мозок зсідається, мов домашній сир, — погодився Джеб.

Я скривилася, а тоді здригнулась, уявивши собі цю огидну картину.

— Мене також від цього верне, — визнав він. — А Док узагалі згасає на очах. Щоразу, коли йому здається, що він за крок від розгадки, він наштовхується на стіну. Він випробував усе можливе — марно, мозок усе одно стає як домашній сир. Ні заспокійливе на вас не діє… ні отрута.

— Ну звісно, що не діє,— прохрипіла я. — У нас зовсім інший хімічний склад.

— Якось один із ваших, мабуть, здогадався про все наперед. Док іще не приспав хлопця, а срібні ниточки знищили мозок людини зсередини. Звісно, ми не знали цього, поки Док не зробив розтин. А