Леобург - Ірина Грабовська

— А якщо я не хочу повертатися? — Яблонський зробив паузу, розтягуючи губи в недобрій посмішці.— Річ у тім, Едеку, що мене тут усе влаштовує. Безтурботне сите життя, жінка під боком і непогані розваги. Нащо мені повертатися до Леобурга і дивитися, як вигнанці калічать моє місто?

— Я розумію тебе. Ти вже одного разу виручив мене. Я — твій боржник. Що ти хочеш натомість?

Тео набрав у груди повітря, щоб відповісти, але Федя раптом виступив наперед.

— Стоп, Даниле. Мені здається, чувак збирається грати з нами в покер, забуваючи, що я бачу всі його карти.

По обличчю його двійника промайнула тінь, на вилицях заграли жовна, він сів.

— Це ти дарма,— просичав Тео.— Я завжди виграю.

— Ти просто ніколи не грав зі мною,— з тією ж інтонацією відповів Федя.

Кілька секунд вони таранили один одного лютими поглядами, а потім Тео глипнув на Данила. Вираз його обличчя був куди менш самовпевнений.

— І все-таки розкажіть, чому я мушу повертатися до Леобурга і що мені за це буде.

— А що ти...

— Ні, ми поговоримо про інше,— Федя знов урвав Данила.— Ми поговоримо про твоє солодке життя в Романівці. Поговоримо про ароматні сигари, яких тут немає, про романівське «самжене», яке ти змушений жлуктити замість того, щоб смакувати віскарик у маєтку Яблонських. З розваг тут — лише телевізор, а дівчинка ця зовсім проста, німецькою не балакає, в ліжку дилетантка, куди їй до твоїх улюблених леобурзьких повій. Тепер скажи, Тео, що нам буде за те, що ми повернемо тебе до Леобурга?

Тео люто видихнув. Данило помітив, як рука його «брата» ковзнула під подушку Ще слово — і він знову вихопить револьвер.

— Так, годі,— Данило підійшов до ліжка й відсунув Федю вбік.— Тео, нема ні часу, ні бажання уламувати тебе, як панночку.

— Цей нацюцюрник забув, Едеку,— просичав Тео, з ненавистю дивлячись на свого двійника,— що я теж бачу його карти. І якщо минулого разу вам справді потрібно було обміняти мене на Агнесу, то зараз вона може залишатися тут зі мною, а ви — котитися до своїх вигнанців і грабувати Леобург разом з ними. Отже, вам від мене треба дещо більше,— він зневажливо посміхнувся.— Ти підозрюєш, що в Леобурзі незабаром почнеться криваве місиво. І вам не завадить добрий стрілець. Так, я добрий стрілець, я збіса добрий стрілець, і я для вас важливіший, ніж цей хлопчик з вибіленим волоссям.

— Хлопчик з вибіленим волоссям принаймні перебуває там, де скоро почнеться криваве місиво, і не боїться захищати твоє місто,— посміхнувся Федя.

— Так, він не боїться. До першої кулі, яка просвистить у нього над вухом,— кивнув Тео.— Що ви пропонуєте за те, щоб я бився на вашому боці?

Данило окинув його оцінювальним поглядом і задер підборіддя. Навіть якщо Федя не видав би таємниць Тео, він і так ясно бачив, що тому буквально не сидиться на місці. Яблонського обтяжували правила і манірність Леобурга, йому довелося подолати океан заради волі та пригод у Вайомінгу. Валятися на горі подушок Тео хотілося куди менше, ніж пуститися в нову авантюру й нарешті використати свій револьвер за призначенням, а не як екстравагантний аксесуар.

— А нічого тобі не буде,— гмикнув Данило.— Я передумав. Ти маєш рацію. Зараз повезу Агнесу до своїх старих, там вона буде в безпеці. А ти лишайся тут. А ми з Федею повернемося назад, бо Яблонські мусять бути в Леобурзі, коли розпочнеться, як ти кажеш, криваве місиво.

— Гарний план,— кивнув Федя.

Тео спохмурнів, у його темних очах з’явився ледь помітний подив. Данило взяв Агнесу за руку і попрямував до дверей, Федя пішов за ними. В будинку панувала така тиша, що було чути, як десь у центрі Романівки мешканців зазивали на розпродаж заїжджі торговці. Вони вийшли з кімнати і спустилися в хол масивними мармуровими сходами. Монструозний годинник з позолоченим циферблатом так само розмірено відстукував секунди.

— Що хоче зробити цей вигнанець?

Данило обернувся і глянув угору. Тео стояв, упершись руками в мармурове поруччя, босоніж, у чорній Фединій футболці «Modern man[63]», поспіхом заправленій у штани. З-за пояса стирчав револьвер.

— Футболочка якраз під твої бакенбарди,— гмикнув Федя.

— «Цей вигнанець» хоче повернути в Леобург справедливість,— промовив Данило.— Так він каже. У нього є план, люди йому вірять.

— А ти йому віриш?

— Ні.

Тео стиснув губи, міркуючи, потім спустився до холу.

— Його розмови про справедливість — брехня. Все, чого хочуть вигнанці,— це помста. Я бачив кілька таких повстань у Колорадо і надто добре вивчив таких «революціонерів». Спочатку вони знесуть Верховну Раду. Потім, радісно співаючи гімн, повісять Оздеміра, Варгу й Райнгарда, а трохи згодом справа дійде і до Агнеси, бо вона не з їхнього кола. Вона, або та дівчина, яка її замінює, заважатиме їм, як заважатиме будь-хто з Яблонських.

Данило почухав брову.

— Можливо, ти маєш рацію. Проте річ у тім, що нема більше ніяких Яблонських. Август, Фелікс і Альберт мертві. Юліана і Беата поїхали до Кракова і навряд чи повернуться. Агнеса лишається тут, а я не Едвард, ти це знаєш. Крім того, я не маю ані найменшого бажання керувати містом. Залишився тільки ти. Ти — останній Яблонський, чорт забирай, і якщо вигнанець бреше і замість реформ хоче всіх перевішати, то ніхто, крім тебе, йому не завадить.

Тео кинув на нього важкий погляд і посунув револьвер за поясом.

Постріл. Ще постріл. Розкотисте відлуння розліталося над площею Олекси Чорного. Лунали зойки. Ще залп.

Джекі перезирнулася з професором Кубриком. Вони зірвалися з місць і підбігли до вікон.

Через площу, в напрямку Ратуші, бігли люди. Вони щось вигукували, розмахували палицями. Над головами майорів синьо-білий прапор Леобурга. Над одним з провулків, що вели до площі, здіймався дим. Постріли гриміли один за одним. Крики ставали дедалі голоснішими. Вгорі загуркотіли мотори.

— Що відбувається? — з тривогою запитала Джекі.— Хто стріляє?!

Вона обернулася до Оздеміра, але ані його, ані Варги вже не було в залі. У Джекі похололо всередині. В кімнаті потемнішало, від вікна поповзла тінь.

— Там дирижабль! Він тікає! — вигукнув Келемен.

— От і поговорили,— просичала Джекі й рішуче попрямувала до дверей, але поліціянти заступили їй шлях.

—