Леобург - Ірина Грабовська

Оздемір брехав. Джекі відчувала це всім нутром, але сумнів, цей маленький хробачок, уже почав гризти її душу. Вона не довіряла і вигнанцям. Ні Давидові, ні, тим паче, Лейлі. Їм не довіряли ні Данило, ні Тео. Агнесу ув’язнили й мало не стратили, сотні людей постраждали через систему, яку дбайливо вибудували отці-фундатори, але Джекі геть не розуміла, навіщо Раді здійснювати цей страшний і безглуздий злочин у Творчому районі, де не було ані табору протесту, ані бункера вигнанців.

— На цьому ваші вимоги вичерпуються? — глузливо поцікавився Оздемір, спостерігаючи за ефектом, що спричинили його слова.

— Звісно, ні,— професор Кубрик дістав з кишені жилета пенсне, почепив на ніс і розгорнув папірець, який м’яв у руках від початку зустрічі.— Громадяни...

— Підданці.

— Громадяни вільного міста Леобурга,— підкреслено вимовив професор і обвів «отців» поглядом поверх окулярів, як аудиторію в університеті,— вимагають скасування спадкового права на владу, створення рад районів, проведення чесних загальноміських виборів, скасування дискримінаційних законів для громадян Робітничого району, повної заборони «блискавичного правосуддя», скасування закону про остракізм...

— Так-так, стривайте,— Оздемір підніс долоню.— Наскільки я розумію, ви прагнете поліпшити життя в місті. Я беззаперечно схвалюю це прагнення і, як очільник Верховної Ради, запевняю вас, що всіляко цьому сприятиму. Тому в мене зустрічна пропозиція для вас, шановне панство: Агнеса Яблонська вже цього тижня пройде процедуру вступу на посаду і ми разом, поетапно, почнемо впроваджувати ці вимоги в життя. Я дуже радий, друзі, що ви прийшли до Ради. Ми знову зробимо Леобург величним!

— Ви більше не можете керувати містом,— відрізала Джекі.— Люди цього не зрозуміють.

— А ви спробуйте пояснити їм, панно Яблонська,— Оздемір довірливо нахилився до неї і посміхнувся.— Вони отримають те, чого прагнуть, і для цього зовсім не обов’язково влаштовувати бунт.

На площі біля Ратуші раптом пролунали крики.

Лейла прямувала до Ратуші з колоною протестувальників. Її не полишало незбагненне відчуття небезпеки, але не від того, що з балконів і дахів на їхню ходу мовчазно дивилися «акули». Сонце, що де-не-де прозирало крізь сталево-сірі хмари, виблискувало на начищених цівках їхніх пневмогвинтівок. Та Лейлу турбувало щось інше, і вона силкувалася роздивитись у натовпі людину, яка привернула її увагу на Михайлівській.

Вигнанець, студент... студент, робітник, винахідник... ще винахідник, хтось із Творчого. Та ні, не те. Лейла працювала ліктями і просувалася до голови колони. Зненацька щось червоне знову майнуло попереду. Дівчина здригнулася. Інстинкти гнали її вперед. Вона розштовхувала людей, не звертаючи уваги на багатомовну лайку, що супроводжувала її шлях. Сірий капелюх з короткими крисами, круглі окуляри, як у водія паромобіля, але з чорними скельцями; шия замотана яскравим червоним шарфом. Чоловік знову виринув серед натовпу. Вуса! Він мав пишні чорні вуса!

Колона зупинилася на Gerechtigkeitgasse, вулиці Справедливості. Будинки тут були розташовані так близько один до одного, що між ними потрапляло зовсім мало світла. Будівля Ратуші вже бовваніла в світлому ореолі площі Олекси Чорного. Люди зупинилися перед кордоном поліції. Лейла зробила останній ривок. Незнайомець у червоному шарфі з’явився ліворуч. Вона спробувала наздогнати його, але наступила на ноги одразу двом людям, і здоровило з Робітничого району, вилаявшись, відштовхнув її.

Вигнанка обвела поглядом натовп, балкони, ґанки будинків. Загубила! Чоловік зник!

— От лайно!

Хтось із колони вигукнув:

— Дайте дорогу!

— Дайте дорогу!

Незабаром багатоголосся повторювало тільки одне:

— До-ро-гу! До-ро-гу!

Поліціянти один по одному натягали круглі шоломи. Кундшафтери, що розслаблено порозсідалися на балконах і ґанках, глузливо посміхалися до натовпу.

— Агов!

Лейла обернулася. На її плече лягла важка долоня Мака.

— Щось я тебе загубив,— вигукнув він їй на вухо.— А ти тут, з моїми хлопцями!

— Маку, виводь усіх звідси. Негайно!

— Ні, ми не підемо! — заревів вигнанець.— Нехай Оздемір чує, що Агнеса не сама!

— Виводь усіх на хрін! — заволала Лейла, перекрикуючи натовп.— Виводь геть!

За спиною Мака майнув червоний шарф. А наступної миті гримнув постріл.

Данило не відразу зрозумів, що чує. Звук був надто схожий на... хропіння.

Федя похитнувся і почав осідати на підлогу.

— Так, агов,— Данило підставив йому плече.— Не спи!

Данило обернувся до Агнеси, але та стояла, мов укопана, і круглими очима дивилася кудись перед собою. Він простежив за її поглядом.

Тео прокинувся і рвучко підскочив на ліжку. У його руці блискавично опинився револьвер. Ковдра поруч з ним заворушилася і зойкнула. Незнайома дівчина схопилася з ліжка разом з простирадлом і помчала до дверей.

— Ну-у-у, нехай, проїхали,— зітхнув Данило.— Привіт.

— Kurwa mać, Edek[61],— видихнув Тео.— Я ж міг і підстрелити.

Вигляд його «брат» мав не надто презентабельний. Обличчя вкривала нерівна, ріденька щетина, під очима залягли фіолетові тіні, волосся скуйовдилося. Втім, минулої зустрічі Тео був аж нітрохи не кращий.

— Узагалі-то це моя кімната,— Данило посунув до Феді стілець. Той протер очі, позіхнув і сів.

— Твоя правда, але посеред цього хліва, на який ти перетворив наш будинок, спати можна лише тут,— Тео перевів погляд на Агнесу.— Вітаю, моя люба наречена. І хочу вибачитися за ту ганебну сцену, свідком якої ти стала.

— Я... я вже не твоя наречена.

— Як швидко все змінюється в цьому... в цих дивних світах,— Тео позіхнув.— Яким вітром?

— Скучили,— недобре посміхнувся Федя.

— Сумніваюся,— вишкірився Тео.

Федя похитав головою, мабуть, звикаючи до присутності двійника, і підвівся. Він зробив кілька кроків кімнатою і зупинився, впершись руками в боки.

— Що це?

Тео витягнув шию.

— Це обгортки.

— Тобто ти... Ти що, жереш самі лише чипси? Якби я знав, Даню, я б не дозволив лишити йому грошей! — Федя пройшовся туди-сюди повз ліжко.— Я й так змирився з тим, що всі в селі вважатимуть мене прибацаним алкашом, але ти вирішив ще й розжертися, як той кнур? І оце я даремно в залу ходив, чи що? А раптом би приїхали мої друзі?!

— O Boźe, jaki matol[62],— Тео закотив очі.

— Обережніше, я тебе будь-якою мовою розумію.

— Закінчуйте дебати,— втрутився Данило.— Питання іміджу розберемо потім. Маємо до тебе справу, милий братику.

— Це вже цікаво! — Тео завів руки за голову і влаштувався зручніше на горі подушок.— Отже, вам таки щось від мене треба. Я весь у вухах.

— Ми хотіли б поміняти тебе на Агнесу,— невпевнено почав Данило