Веселка тяжіння - Томас Пінчон
— Довго чекала?
— Від обіду. — Вона поїла у їдальні, майор Вайссман привіз її потягом зі Штеттина, і дорогою вони грали у шахи. Майор Вайссман грав повільно, тож партії вони так і не закінчили. Майор Вайссман накупував їй солодощів, передавав вітання і просив вибачення за те, що не може дочекатися сам…
Вайссман? Що то було? Пьоклера охоплює мінлива, несмілива лють. Видно, вони все знали — весь цей час. Про його життя відомо геть усе, як про вбогу комірчину з вузьким ліжком, стільчиком і лампочкою для читання.
Отже, між ним і цим неможливим поверненням стояв гнів, який і вберігав його від любові, на яку він ніяк не міг зважитися. Треба вдовольнятися розпитуванням доньки. Сором, який він відчував, допустимий, сором і холодність. І вона, видно, відчула, бо сиділа геть тихо, лише ногами нервово перебирала, а голос мала настільки приглушений, що він не завжди чув сказане.
Сюди її вирядили з якогось місця у горах, де зимно навіть улітку, — там усе оточене колючим дротом, яскраві ліхтарі під бляшанками світяться цілу ніч. Там не було хлопців, самі дівчата, матері, старі бабці — всі жили в бараках, спали на багатоярусних нарах, іноді по двоє на одному солом’яному матраці. У Лені все добре. Іноді до бараку заходив чоловік у чорному однострої, і Мутті кудись за ним ішла, її не бувало по кілька днів. Коли поверталася, не хотіла говорити, не хотіла обіймати Ільзе, як робила це зазвичай. Іноді плакала й казала Ільзе дати їй спокій, тож Ільзе йшла бавитися з Йоганною та Ліллі під сусіднім бараком. Вони викопали у землі схованку, натягали туди ляльок, капелюшків, сукенок, туфель, старих пляшок, журналів з малюнками — все те познаходили біля колючого дроту на купі скарбів, як вони її називали, на величезному звалищі, яке безперестанку диміло вдень і вночі, його огнисту заграву було видно з віконечка у бараку з горішніх нар, де вона спала разом з Ліллі в ті ночі, коли не було Лені…
Але Пьоклер майже не слухав, бо вже отримав деякі суттєві дані: вона була у якомусь певному місці, з конкретним положенням на карті й адміністрацією, до якої можна звернутися. А чи зможе він її знайти? От дурень. А чи зможе він якось влаштувати її звільнення? Якийсь чоловік, видно комуняка, у все це її вплутав…
Курт Мондауґен був єдиною людиною, якій можна довіритися, але Пьоклер розумів, хоча вони ще й не говорили про це, що обрана Мондауґеном роль не дозволить йому допомогти.
— Це називається «табори перевиховання», ними опікується SS. Я переговорю з Вайссманом, але може і не спрацювати.
Він знав Вайссмана ще з Африки, вони разом просиділи місяці облоги на віллі Фоппла: Вайссман виявився одним із тих, хто переконав Мондауґена піти жити в буш. Але тут, серед ракет, вони знайшли спільну мову — чи то з якихось для Пьоклера незрозумілих міркувань, а чи з огляду на глибший зв’язок, що завжди між ними був…
Вони стояли на даху монтажного корпусу, острівець за шість миль у морі було добре видно, а це означало, що завтра погода зміниться. Десь на осонні молотком гупали по сталі, били каденціями, чистими, як пташине щебетання. Довкола них тремтіло у серпанку блакитне Пенемюнде, марево бетонних і сталевих мас віддзеркалювало полуденну спеку. Повітря струменіло, наче камуфляж, — під ним, здається, відбувалося щось іще, таємне. Будь-якої миті ілюзія, що вони на чомусь стоять, може зникнути, і вони впадуть на землю. Пьоклер втупився поглядом кудись поверх боліт, геть безпомічний.
— Я маю щось зробити. Хіба ні?
— Ні. Треба вичекати.
— Це неправильно, Мондауґене.
— Треба вичекати.
— А як Ільзе? Вона має повернутися?
— Не знаю. Але наразі вона тут.
Отже, як це зазвичай у таких випадках і ставалося, Пьоклер вибрав мовчанку. Якби він вибрав щось інше, ну, раніше, коли ще був час, вони всі могли б урятуватися, могли б навіть виїхати з країни, але тепер запізно, бо нині, коли йому захотілося перемін, змінювати вже нема чого.
Ні, коли чесно, не так і довго він розмірковував про колишню нейтральність. Не мав певності, що зможе її перерости.
Вони пішли з Ільзе на прогулянку штормовим берегом — годували качок, досліджували сосновий бір. Їй навіть дозволили подивитися на запуск. Для нього це було своєрідним посланням, проте зрозумів він його не одразу. Означало воно, що нема порушень безпеки: хай би кому і що вона розповідала, це не має значення. Їх струснуло ревіння Ракети. Ільзе вперше притулилася до нього й обійняла, а йому здалося, що це він за неї тримається. Двигун від’єднався зарано, і Ракета гепнулася десь у Пенемюнде-Вест, на території люфтваффе. Клуби брудного диму потягли за собою несамовитий парад верескливих пожежних машин і вантажівок з робітниками. Ільзе глибоко зітхнула і стиснула його руку.
— Це ти зробив, аби вона впала, тату?
— Ні, цього не повинно було статися. Вона мала полетіти величезною дугою, — накреслена рукою парабола тяглася далі, охоплювала випробувальні стенди, монтажні цехи, стягуючи їх воєдино, наче хрести, які священники креслять у повітрі, ділячи парафіян начетверо…
— А куди вона летить?
— Куди скажемо летіти.
— А я зможу колись у ній полетіти? Мені буде всередині місце?
Запитання вона поставила складне.
— Колись, — відповів Пьоклер. — Колись, може, полетиш на Місяць.
— На Місяць… — так, ніби він зараз розповідатиме їй казку. Коли ж не почула казки, склала свою. Інженер у сусідній кімнатці мав приколоту до стіни карту Місяця, тож Ільзе розглядала її багато годин поспіль, розмірковуючи, де хотіла б жити. Проминувши яскраві промені Кеплера, суворе усамітнення Південних узгір’їв, вражаючі краєвиди Коперника й Ератосфена, вона обрала невеликий затишний кратер у морі Спокою під назвою «Маскелайн Б». Вони — Мутті, вона і Пьоклер — збудують собі хатинку на самому його краю, з одного вікна буде видно золоті гори, з іншого — широке море. І в небі — зелено-блакитна Земля…
А чи варто було їй казати, чим насправді є оті місячні «моря»? Що там нема чим дихати? Його лякала власна необізнаність, неспроможність як батька… Ночами, коли Ільзе згорталася за кілька футів калачиком на полотняній армійській розкладайці, маленька сіра білочка
