Веселка тяжіння - Томас Пінчон
Серед дво- і триногих коників, заіржавілих механізмів, під розколотим дахом каруселі сплять лелеки, їхні голови куйовдяться від повітряних потоків і жовтої Африки, а за якусь сотню футів нижче звиваються на осонні по каменях і сухих улоговинах витончені чорні змії. Сіріють великі кристали солі, завіяні у щілини тротуару, у зморшки пса, що з очима-блюдцями застиг перед ратушею, у бороду цапа на мосту, у рот троля трохи нижче. Свинка Фріда шукає нове місце, щоб влягтися і подрімати у безвітряному затишку. Гіпсова відьма — видно дротяну сітку на грудях і стегнах — нахиляється до печі, її стусан назавжди застряг у роз’їденому негодою Ганзелі. Очі Ґретель широко розплющені, не кліпають, під важкими від кристалів віями вибалушені на висадку з моря десантно-штурмових вітрів.
Якщо і є для цього якась музика, то це легковажні струнні й язичкові групи вздовж берега в яскравих манишках і чорних краватках-метеликах, органіст у мантії біля хвилеріза, також розбитого, зачерствілого від прибою, клапани й органні труби збирають докупи і викрешують лункі примари, спогади свічкових вогників, усі сліди, частинки і хвилі шістдесяти тисяч, що проходили тут сьогодні раз чи двічі, вже занесені у списки тих, кого заберуть. Чи ти колись вирушала на відпочинок до «Цвьольфкіндера»? Чи трималася за татову руку, коли їхала потягом із Любека, чи втуплювала погляд у свої коліна або в інших дітей, як і ти, заплетених, напрасованих, із запахом відбілювача, крему для взуття, карамелі? Чи дзенькав у твоєму гаманці дріб’язок, коли ти розгойдувалася на Колесі, чи ховала своє обличчя у його сукняних вилогах, чи стояла навколішки на сидінні, дивлячись на воду і намагаючись побачити Данію? Чи боялася, коли гном хотів тебе обійняти, чи ставала твоя сукеночка шкарубкою у полудневу спеку, що ти казала, що відчувала, коли повз тебе пробігали хлопчаки, відбираючи одне в одного брилики, надто зайняті своєю справою, щоб звернути на тебе увагу?
Схоже, їй судилося завжди бути у чиємусь списку, він просто волів про це не думати, але в напруженому обличчі, у силуваній ході вона весь час носила своє зникнення, і якби він не потребував так сильно її захисту, то вчасно б побачив, наскільки вона неспроможна будь-що захистити, навіть їхнє занепале гніздечко. Ніяк не міг її розговорити — це все одно, що сперечатися з власним привидом десятирічної давнини, той самий ідеалізм, та ж підліткова лють — усе це колись його зачаровувало — жінка з характером! — але з плином часу він почав розпізнавати в цих рисах свідчення її впертості, ба навіть — хоч як це страшно визнати — жаги до самознищення…
Вона йшла у свій вуличний театр, щоразу думаючи, що більше не повернеться, але він про це нічогісінько не знав. На вулицях повно лівих і євреїв, ну і нехай, вони галасують, дивитися на них неприємно, але поліція не дасть їм волі, тож їй нічого не загрожує, аж поки вона сама у щось не вплутається… Коли вона вже пішла з дому, він якось під вечір трохи випив, дещо так сентиментально, а тоді й сам вийшов назовні, вперше і востаннє, сподіваючись, що примха Долі або гідродинаміка натовпу знову зведе їх докупи. Знайшов вулицю, повну світло-брунатних і зелених одностроїв, кийків, шкіри, транспарантів, що тріпотіли абияк, не розтягуючись, десятки цивільних у паніці. Поліцейський уже було замахнувся вдарити його кийком, Пьоклер відсахнувся, і кийок опустився не на нього, а на старого поруч, на якогось бородатого дідугана, невиправного троцькіста… Під час замаху Пьоклер помітив жили сталевого кабелю під чорною ґумою і ядучу усмішку на обличчі поліцейського, його вільна рука якось по-жіночому вхопилася за протилежну вилогу, шкіряна рукавичка на руці з кийком розійшлася на зап’ясті, а очі завагалися вже у найостаннішу мить, наче у них з кийком були спільні нерви і йому могло стати боляче від удару по черепу старого. Пьоклер гулькнув у підворіття, його нудило від страху. Прибули інші поліцейські, ніби танцюристи набігли: лікті притиснуті до боків, передпліччя під кутом вгору. Зрештою натовп розігнали брандспойтами. Ніби ляльки, по лискучій бруківці і трамвайних рейках ковзали жінки, товстий струміть води бив їх у животи й голови, цей брутальний білий вектор владарював над ними. Однією з них могла бути Лені. Пьоклер, тремтячи у підворітті, все це бачив і ніяк не міг наважитися вийти на вулицю. Потім думав про вуличну текстуру, про мережу жолобків поміж каменями бруківки. Єдине безпечне місце в мурашиному масштабі — втікати вуличками Мурахограду, коли підошви черевиків чорними громами гудуть над головою, а ви разом зі своїми повзучими сусідами по вуличному рухові мовчите, тулитесь одне до одного, прямуєте сірими і щораз темнішими вулицями… Пьоклер знав, як відшукати безпечне місце під дахом серед абсцис і ординат графіків: знайти потрібні точки, не бігати по самій кривій, не вилазити на високий камінь, тим самим виявляючи себе, але натомість терпляче йти за іксами й ігреками, Р (ат), W (м/сек), Ті (°К), завжди рухаючись під безпечним прямим кутом уздовж непомітних ліній…
Коли він час від часу починав марити Ракетою, іноді це була не сама ракета, а знайома вулиця у певному районі міста, у певному квадраті сітки, де було те, чого він нібито потребував. Координати він пам’ятав чітко, але вулиця постійно від нього тікала. Минули роки, Ракета досягла зрілості, ось-ось зможе злетіти, тож координати ці змінилися з картезіанських лабораторних х та у на полярну систему координат і далекобійності розгорнутої зброї: якось він укляк на підлозі в туалеті своєї мюнхенської квартири і зрозумів, що коли поверне обличчя відповідно до правильно заданого азимуту, його молитву буде почуто, він опиниться у безпеці. Був одягнений у халат золотисто-оранжевої парчі, у кімнаті — одне-єдине джерело світла. Потім він насмілився вийти у будинок, і хоча знав, що в усіх кімнатах сплять люди, мав відчуття цілковитої пустки. Пішов увімкнути світло, але, коли ще клацав умикачем, уже розумів, що в кімнаті і так світло, він просто все вимкнув, геть
